Родовід Ефронів

                                             *

Старезна книга "Родовід Ефронів" лежала на кріслі, прихована недбало накинутою тканиною. Книга манила Веслі, і ось він вже обережно перелистує пожовклі сторінки в пошуках легенди всього Альбіона: Верховного чародія ВСЧ (Вищої семінарії чарівників), радника САМОГО Роальда, єдиного короля Альбіона, котрий не прагнув чужих земель. Доля Роальда, як і доля останього короля Альбії, була оповита маревом таємничості. Роальд зник посеред ночі у власній спальні близько 9 років тому. Єдине, що від нього залишилось – окрім спідньої білизни та корони на ліжку – це Оракул. За давньою легендою (настільки давньою, що не було достоту зрозуміло чи ця легенда стосувалася саме цього меча, або ж хтось і взагалі вигадав її, адже люди, з напрочуд розумним виразом обличчя, переважно кивали, кажучи, ніби чули про щось таке, коли насправді і гадки не мали про що йшлося в тій легенді) цей меч був чарівним. В чому полягала його сила? Скажімо так, варто було лише розітнути Оракулем повітря, як ударна хвиля "косила" дерева, наче ту траву. Ганондорф розумів, якщо Оракул попаде до рук не вартих його сили – нічого не станеться, але якщо меч вирішить інакше, то в поганих руках він може наробити багато лиха. За допомогою потужних чарів ув'язнення Ганондорф вирішив загнати меч у глибу. Після цього, гіпотетично, ним міг скористатися хіба що троль. Та на щастя в тролів ніякої цікавості ця "зубочистка" не викликала (саме так тролі називали всю холодну зброю людей). Ці могутгі чари повинні були навіки закувати силу Оракула в камені. Однак...не так сталося, як гадалося. 
А тепер, після ліричного відступу, повернімося до нашого надто допитливого юнака. Хтозна скільки пройшло часу перш ніж Веслі знайшов бажане. Від побаченого його очі ледве не полізли не чоло. Не вірячи в те, що він щойно дізнався, Веслі перечитував той абзац знову і знову, аж доки позаду нього не пролунав розгніваний голос травника:
- Що ти там, в біса, робиш!?
Від несподіванки Веслі впустив родовід та перечіпившись об стопку книг біля ніг, всівся на підлокітник крісла.
- Що я говорив тобі!? Нічого не чіпати!
Містер Скруджер тепер скидався на старий, зморшкуватий буряк. Чомусь Веслі згадав, як в дитинстві його шпетила* мати за те, що сидячи за обіднім столом, він займався всім, окрім того, щоб їсти. Те шпетиння викликало дивне бажання сміятися, і чим сильнішим воно було, тим більшим ставало бажання. Зараз було інакше. Веслі було не смішно, серце шалено калатало, а очі фізично не могли зупинитися та поглянути на містера Скруджера.
- П-пробачте, містере...
- Що ти там бачив!?
Веслі мовчав втупившись у родовід на підлозі. Він знову шкодував, що не вмів брехати. Схоже, допомогти з цим міг лише джин, проте Веслі нізащо б не витратив бажання на таку дурницю.
- Ну-у, говори!
- В книзі "Родовід Ефронів" — сухо замимрив хлопець — останній власник призвіща – Ганондорф. Родовід закінчується на ньому.
- Зрозуміло... Паршивий ти нахаба!
- П-пробачте, мені с-справді соромно.
- То ти хочеш знати правду!? —запалі щоки травника почали роздуватися, Веслі здалося, що ще мить і містер Скруджер почне квакати — Гаразд... Я тобі розповім. Батько відмовився від мене, бо бачиш... я не чарівник. До восьми років він ще плекав слабку надію, а після стало зрозуміло... я паскуджу прізвище Ефронів. Він знайшов вихід, він вичеркнув мене з цього, клятого, родоводу. Ну-у, що задоволений?
Після почутого Веслі почервонів не менше, ніж містер Скруджер. Він не хотів цього говорити, але все сталося так швидко...
- Я був ще дитиною, коли мої батьки померли... Вони були при дворі під час останньої війни...
- А мені, що з цього!? — все не вщухав гнів старого — Вихваляєшся статусом? Тут за подібне можна залишитися без голови!
- Мої батьки виступили проти нападу на Альбію, їх визнали зрадниками королівства і прилюдно казнили на площі у Портсоні. Після повноліття я отримав родову садибу, але одразу продав її. Я хотів подорожувати, бажав знайти вашого брата, навчатися у нього... Тому, можливо, я вас розумію.
Веслі був за крок від того, щоб розридатися, але його голос переповнювала не журба, а злість.
А ось містер Скруджер, здавалося, не міг підібрати потрібних слів. Менше всього він бажав побачити ридаючого посеред кімнати альбіонця. Напруга, що зависла між ними змушувала їх ніяковіти. Кожен відчував свою провину, навіть старий травник.
- Ну-у, що ж... повернімося до справи?  — порушив затишшя містер Скруджер.
- Так...то чарівна груша десь тут?
- Еге ж...
                                           ***
Шпетити – лаяти, сварити кого-небудь.