Дім травника

- Чарівна груша, просто неймовірно! - все невгавав Веслі — Заждіть, а що ж вона робить?
- Віслі, юначе, дійдемо і все дізнаєшся.
- Я Веслі. Ой!
Веслі різко зупинився та обхопив руками голову, винувато дивлячись на старого травника.
- Що там в тебе сталося? Чого зупинився?
- Зовсім забув, пробачте за мої манери, як я можу до вас звертатися?
- А-аа... — полегшено видихнув травник — Я було подумав, що ти втратив капшук. Ти ж розумієш, що тобі це коштуватиме немалих грошенят? А до мене можеш звертатись... містер Скруджер.
- Звісно, — впевнено кивнув Веслі б'ючи себе в груди — я все розумію, містере Скруджере, назвіть будь-яку ціну.
- Всі деталі обговоримо на місці, а тепер ходімо далі.
Поспіх та таємничість містере Скруджера геть не бентежили Веслі. Він був одним з тих людей, яких важко віднести до якоїсь однієї категорії. Чи то він був надто добрим, чи то наївним, або ж таки дурним. На це Скруджер мав свою думку: Цей дивак був добрим та наївним дурнем.
Ще з десять хвилин їх шлях тривав під навалою питань альбіонця. Після кількох невдалих імітації кашля, містеру Скруджеру таки прийшлося давати скупі відповіді.
"Ні, я не маю знайомого чарівника."
"Ні, мантію носять не лише чарівники."
"Не правда! Чарівникам не обов'язково мати гостроверхого капелюха."
"Так, мій брат мав такого капелюха, але це нічого не означає!"
"Які, до біса, чарівні палички? Можливо, ще шматок залізяки, що стріляє стрілами розміром з виноградинку?"
На велике щастя травника, нескінченний потік запитань переривала неочікувана подія.
Неподалік млину Міллерів, батьків раніше згаданого Рае, їх очам відкрилося чудернацьке видиво. Поодалік пшеничного поля, невеличкий, повністю оголений чоловічок перебігав путівець викрикуючи якісь нерозбірливі слова. Виск жіночок, що стали свідками цього видовища пронизував усю вулицю.
- О-оо ні, схоже...сушеного мухомора було таки забагато. — пробелькотів під ніс містер Скруджер.
- Ви щось сказали, містере Скруджере?
- Та ні, е-ем... Ходімо швидше.
Травник роблячи вигляд, ніби жодним чином не помічає присутність оголеного чоловіка, прискорив ходу. 
- Схоже у вас досить багато хворих людей. — збентежено прорік Веслі проводячи поглядом зникаючого між пшеницею чоловіка — Раніше я зустрів одного безхатька, який вічно сміявся, а тепер ось таке...
Відповіді не послідувало, лише тихе бурмотіння. (хтось, куди уважніший за Веслі, заприсягся б, що чув серед того бурмотіння образливу лайку.)
Пройшло чимало часу перш ніж вони дісталися до початку пагорба на якому розташовувався будиночок містера Скруджера.
- Цей будинок колись належав вашому брату? — голос Веслі бринів від напруги.
- Так, — дещо роздратовано відповів містер Скруджер — а тепер він мій.
- Саме так я і уявляв залишок життя могутнього чарівника. На самоті, в єднанні з природою.
Скруджер звів кошлаті брови, уважніше придивляючись до Веслі. Очі кольору Примарного моря, очі повні досвіду, зустрілися з палаючою блакиттю очей Веслі. Щось в цьому юнакові таки було... Щось забуте, можливо, радість?
- Напевно, буде краще залишити твого віслю... поні тут. Щось мені підказує, що він нездужає ще єдного підйому.
Веслі поглядом підійнявся на середину пагорба та одразу ж завертівся на місці, шукаючи підходящого місця для Ібара.
- Думаю ви праві, прив'яжу його до ось того дерева і повернусь. Ходімо, Ібарчику, настав час відпочити.
Прилаштувавши віслюка, Веслі постягував увесь багаж та поскладав поруч із дубом. Взявши копицю сіна, юнак протягнув її ослику та заходився його погладжувати.
- Ти можеш в це повірити, Ібарчику? Ось-ось я угледжу щось по-справжньому магічне. Я це відчуваю.
Веслі залишив ще трішки соломи для віслюка та піднявся пагорбом. Мерехтливе світло у віконці будиночка манив його, як того метелика. Повітря тут було неймовірним. Духмяний запах квітів змушував Веслі мимоволі усміхатися. Проходячи по доріжці, яка вела до вхідних дверей, парубок намагався роздивитись все, що було на дивній садибі. Подібної рослинності йому бачити не доводилось. Особливо зацікавила Веслі квітка кислотного кольору. Біля неї все літала муха, в той час, коли біля інших гуділи працею бджоли. Це і не дивно, ця квітка була геть некрасивою, ніби перевертень між ельфів. Веслі навіть здалося, що з таким успіхом квітка могла бути, більш підходящого, коричневого забарвлення.
Та не встиг він й подумати: "Який в цій квітці сенс", як отримав відповідь.
Муха, котра все літала довкола, всілася в самісінький центр гидомирної квітки. Вмить та квітка захлопнулась. Безуспішні спроби мухи боротися за власне життя, закінчилися досить швидко. Веслі сіпнувся, проте був радий, адже він було й сам роздумовував на тим, щоб дослідити дивну рослину ближче.
- Краще тут нічого не чіпати.
Задоволений тим, що не довелося на власному прикладі перевіряти здатність квітки до пожирання пальців, Веслі рушив далі, і зупинився лише біля дверей. Взявши у руку стукальце, він двічі грюкнув.
- Проходь, відчинено, але нічого не чіпай! — долинув до Веслі приглушений голос містера Скруджера.
Веслі відчинив важкі дубові двері й увійшов досередини. Ночі в Альбіоні майже завжди були прохолодні, тож не дивно, що в каміні уже потріскувало полум'я. Освітлюючи приміщення, полум'я змушувало довколишні речі відкидати чудні тіні. Поруч було зручне на вид крісло та ворсяний килимок для ніг. Хлопець окинув решту кімнати пильним поглядом. Цілі стоси складених поспіхом книг заполоняли простір кімнати. Книги  були скрізь:
На столику, кріслі, навіть на підлозі, але найбільше його увагу привернув портрет на якому був зображений, ніхто інший, як Ганондорф. Він цього ніяк не очікував. Йому здавалося, що містер Скруджер трішки недолюблював брата. Навіть більше – заздрив йому. І Веслі не міг судити містера Скруджера. Бути братом чарівника – залишатися в його тіні.
Щоб між ними не сталося раніше, однак, з першого погляду було зрозуміло – вони рідня. містер Скруджер був копією свого брата, хоч звісно, і близько не був настільки старезним, як Ганондорф. Дещо вагаючись, юнак підійшов ближче і помітив те, що змусило його порушити наказ старого.