Надія помирає останньою

                                           *
Не звертаючи уваги на насмішки, хлопець протискався крізь бурхливий натовп до шинкваса за яким стояв огрядний і дуже серйозний чоловік з уважистою щелепою. Жмурячи і без того вузькі очиці, Френк вивчав "прибульця".
- Доброго вам вечора, містере, моє ім'я Веслі Візерспун. Я шукаю...
- Звідки ти? — грубо перейняв ініціативу шинкар.
Перед очима Веслі промайнуло усе життя. Невже його так просто викрили?
(Більше всього Веслі не любив брехати. Важко щось любити, коли це геть не виходить.)
- Ох, пробачте мою нетактовність, геть забув... Калчестер, графство Великий Портсон.
Голос хлопчини звучав тихо, практично пошепки, але це йому не допомогло. Так старанно натертий дірявою ганчіркою келих, вислизнув з Френкових рук і полетів до долу. Сміх у "Дубовій діжці" значно порідшав. Зачувши промовлені диваком слова, люди
швидко переповідали їх далі туди, де
сміх не дав змоги розчути його
невпевненого бубоніння. Уже незабаром збентежений гомін зависне в повітрі.
- Він з королівства...
- Що? Не може бути...
- Так, так, цей дурень альбіонець...
- Це божевілля...
- Ти клятий альбіонець! — зарепетував Френк гепнувши масивним кулаком по прилавку.
Натовп радо підхопив настрій шинкара, і тепер від ранішніх веселощів не було й сліду. В передчутті чудового вечора, тобто страті альбіонця, люд вирішував важливе питання, як буде краще оранізувати таку потіху.
Дехто цікавився і більш "витонченим" питанням: Кому взагалі могла прийти така ідея? Відповідь була лише одна – справжньому дурню.
- Тихо! — знову заволав корчмар після чого юрба миттю вщухла.
Френк, як і переважна більшість, не могли повірити, що хоч один альбіонець при здоровому глузді наважиться прийти до їх краю.
- Що тобі тут потрібно, альбіонцю!? І чи ти розумієш де знаходишся!?
- Е-ее, так, звісно. — дещо здивовано відповів
Веслі — Я в Альбії, і я декого розшукую, а
саме... (на цих словах Веслі розправив вузькі плечі та гордовито задер підборіддя) Легендарного чародія Ганондорфа!
- Тобто, ти... після всього, що накоїло твоє королівство, одягнув дівочу спідницю та приперся до нас на пошуки мерця? Що це взагалі означає!? Це якийсь жарт, чи ти хворий!?
- О-оо ні, це кілт, я купив його в добродушного торгівця на шляху до Дубової долини. Знаєте, я ніколи не підтримував того рішення про напад та й... по правді кажучи, був тоді ще дитиною — дурнувато усміхнувшись Веслі додав — І ви... напевно помиляєтесь, за купленою мною інформацією в того ж добродія, яку він отримав від іншого надійного джерела, Ганондорф живе саме тут.
- Облиште цього божевільного! — до шинкваса звідкілясь долинув хриплий голос — Ганондорф мій брат.
Люди розступалися, пропускаючи наперед загадкову людину у каптурі.
- Як чудово! — ледь не стрибав від радості Веслі — Чи міг би я з ним побачитись?
- Ні, бо він таки мертвий.
- Але...
Юнак замовк не розуміючи, що ж йому робити з цією інформацією, до подібного він не готувався. Тим часом, закрутивши нову цигарку, невідомий рушив до виходу, але зупинився за пів кроку від вхідних дверей. Стягнувши каптура він повернувся до Веслі. Всі, окрім самого Веслі, знали цю людину. Це був містер Скруджер – місцевий травник.
- Хлопче...
- Так...
- Це не кілт, а спідниця. І ось тобі інформація наостанок. Ми його не одягаємо, це все вигадки королівства, ніби ми паршиві баби, а не воїни.
Покрившись багрянцем, Веслі нервово роззирнувся. На превеликий подив нікого одягнутого в кілт не було.
- Вельми вам вдячний! — випалив юнак незграбно виймаючи з капшука кілька золотих монет і залишаючи їх на прилавку.
Ніхто не зупиняв вибігаючого с корчми хлопця, бо так порадив травник. Хоч Скруджера не надто і любили, проте деякою мірою поважали (і саму малість боялись), почасти тому що іншого траника в них не було, але головною причиною була історія пов'язана з Рае.
Вибігши на вулицю Веслі швидко знайшов містера Скруджера. Спроквола* травник рушив праворуч від "Дубової діжки". За ним тягнулася доріжка з їдкого диму, від якого у Веслі текли сльози, а від почутої у шинку новини, щей крутило живіт. Від цього у голові почали юрмитися питання на які він прагнув почути відповіді. Відв'язавши віслюка Веслі кинувся назирці* за старим. (чому дуже противився віслюк)
- Зачекайте!  — окликнув хлопець.
- Що тобі потрібно, Віслі?
Випускаючи у повітря нову порцію диму, містер Скруджер зупинився та зачекав доки хлопець дотягне свого віслюка.
- Дякую, що зачекали. Я Веслі. — розшаркався* хлопчина — Містере, якщо ви його брат, тоді також володієте чарами?
- Я? — сумно реготнув старий —  Я травник.
- Але ж... має бути хоч щось пов'язане з магією...Я потратив стільки часу і зусиль...
- Ні, юначе, нічого, нічо-огісінько. Е-ей! — травник відчув як його мантію щось смикнуло та поглянув донизу — Забери від мене цю мерзоту! Воно їсть мою мантію!
- Ой! Пробачте. Полиш дідуся, Ібар. Ось так, молодець.
- Надалі тримай віслюка при собі! — звелів Скруджер оглядаючи вицвілий поділ мантії.
- Це поні, рідкісний їх різновид, так сказав торгівець, на диво, чесна людина.
Очі старого закотилися за повіки, такого дурня він ще не стрічав...
- Хлопче, це не п...
Обличчям Скруджера промайнула хитра посмішка, а погляд прикипів до набитого золотом капшука.
- ...Це не п-правда, дещо таки залишилось.
- Правда? Це просто чудова новина, що ж це?
Очі Веслі запалали цікавістю, як в тої п'ятирічної дитини, котра очікувала свого подарунка.
- Чарівна груша.

                                          ***
Назирці – має кілька значень, у даному випадку – услід за ким-небудь.
Спроквола – повільно, не поспішаючи.
Розшаркуватися – розкланюватися, шаркаючи ногою.