Френк та Розмерта

                                            *

Ах, Примарне море... Те, що мусило приносити процвітання – стало стало прокляття Дубової долини. Ланцюгом, котрий стримує розвиток містечка, наче потребуючого волі пса. Жоден капітан судна не бажав мати справу з Дубовою долиною. Важко заохотити людей до гибелі, а саме так все і виглядало. Це вперше, коли синонімом слова море – була смерть, а не подорож чи пригода.
І так, ця проблема зачепила лише Дубову долину. Чому? Хоча б тому, що де-не-де з під темних вод виринали непримітні вершечки скель. Наче ті списи, вони пронизували "тіла" торгових суден, роблячи з цінного вантажу прикраси на дні Примарного моря.
Кожен розумник скаже:
Чому б тоді іх просто не оминути?
І я відповім:
Спробуй. Примарне море, на те і
примарне. Навряд хоч хтось може
бачити крізь туман (який, до слова,
вважається "почесним" жителем цього містечка).
На щастя існував і зворотній бік монети. Рибою тут просто кишіло, але куди її дівати? Якби все не було, та місцевий порт працював. Звичне для гавані солоне повітря, звуки хвиль та чайок, доповнював не менш звичний галас з середини циліндричної споруди. Там не тхнуло рибою (лише саму малість), там не потрібно було працювати (ну практично), і там було весело (на те й існують шинки, хіба я не правий?).
"Дубова діжка" – воістину важливе місце, справжній осередок інформації. Саме сюди приходили чи не всі: від мандрівників, до звичайних мешканців містечка, щоб дізнатися місцеві новини, плітки, ну і, звісно, гарно провести час. Апогеєм всього був "Дім благородних дівиць мадам Розмерти". Він займав простір на другому поверсі, а вхід стеріг кремезний "бугай". Мадам Розмерта – висока, худа жінка з пишним бюстом. На недоречні питання стосовно свого віку, вона відповідала: Трішки за 30 (суто технічно...45 – також трішки за 30).
Ця жінка була найважливішою частиною всієї системи – рушівним механізмом. Саме через її "Дім благородних дівиць" господар "Дубової діжки" – товстезний чолов'яга на ім'я Френк "Кукушка" Барстрауд володів настільки цінною інформацією (найціннішу, яка мала особисту вигоду, він, ясна річ, залишав при собі). Подробиці того, як цим умілим дівулям вдавалося витягувати інформацію з клієнтів... краще буде опустити. Однак, важливо підмітити, що люди розпатякавши геть усе поверталися в напрочуд гарному настрої, ба більше, вони купували недешеву випивку за шинквасом та обіцяли повернутися. Була в усьому цьому й трішки містики. Ходили теорії, ніби Френк міг розмовляти з птахами. Якщо бути точнішим, він поїв їх якимось пійлом, від якого ті починали його розуміти. Згідно з думками іншої половини, якесь пійло пив саме Френк, після чого починав розуміти пташину мову та міг вести з ними цілі дискусії. Доказом цих версій слугувала поведінка зграї воронів. Раз на тиждень, коли сонце починало сідати, "чорна хмара" прилітала до корчми, обліплюючи її зусібіч та мовчки очікувала на власника "Дубової діжки".
Годуючи їх рибою, Френк уважно слухав каркання найбільшого з воронів. Дехто запевняв, що чув як Френк і сам починав каркати, а головне: ворон-ватажок уважно слухав, після чого отримував срібну монету і разом зі своєю шайкою забирався геть. Та чи можна довіряти слухам? Нехай кожен вирішує сам.
Сьогодні ж генделик був забитий по самі вінця. Вечір п'ятниці завжди викликав ажіотаж в подібних місцях. Що могло бути кращим за кілька прохолодних келихів віскі літнім вечором та одну-другу гарну бійку?
Інтер'єр закладу був до неможливості простеньким. Кілька дешевеньких картин в дубовій рамці, дубові столики, дубові стільці... і куди без нього – дубовий шинквас. "Багато дуба не буває" – це девіз містечка. Якби їх воля, то на світ з'явилося б дубове скло. За одним із хитких столиків, в дальному кутку (якого в діжкоподібному приміщенні бути не могло) сиділа таємнича постать. Її обличчя приховував каптур. Невідомий поцмакував самокруткою запиваючи її міцний посмак ще більш міцним смаком віскі. Густа, сіра завіса з диму робила його геть непомітним для решти (скоріш за все, їм було просто байдуже на нього). Простір заповнювали сміх та гамір. Стукіт дубових келихів практично не стихав. Ніхто й не очікував того, що сталося далі...
Раптом все стихло, і тільки з поверха вище долинав дивний стогін та крики. Всі погляди були спрямовані до вхідних дверей. В проході стояв втомлений юнак одягнутий у жіночу спідницю та білу чоловічу сорочку, поверх якої був накинутий плід. З його шиї звисав товстенький капшук. З кожним невпевненим кроком мішечок приємно поспівував – це була мелодія монет. Якусь мить всі мовчали, здивовано глипаючи один на одного, але незабаром хмільні мізки дали сигнал. Приміщенням розійшовся регіт...