На шум Примарного моря

Хоч юнак міг опинитися в Дубовій долині ще до сніданку, однак піддавшись волі віслюка, вирішив перепочити на невеличкій галявині, котра знаходилась за якісь пів милі від містечка. Більшу частину дня вони провели саме там. Змусити віслюка покинути зелену галявину у затінку дерев, не допомогли жодні благання. Хоч зараз й було літо, але подібна спека була неабиякою дивиною для вічно сірого Альбіона. Лише під вечір, коли спекота поступилася приємному вітерцю, вперта тварина погодилася йти далі. Хлопець все ж дійшов до Дубової долину, і навіть поспілкуватися з місцевим безхатьком, який до того ж, як вирішив юнак, був божевільним. Угледівши їх, безхатько довго і гучно реготав, а на те, щоб розібрати промовлену ним какофонію зі слів і сміху пішло чимало часу. Не заспокоївся жебрак і після того, як хлопчина рушив на пошуки "Дубової діжки" — місцевої корчми. Крізь регіт безхатько запевнив, що саме там наш невідомий зможе дізнатися все, що його цікавить. Сама ж Дубова долина більше скидалася на якісь каверзні атракціони, ніж долину, якою здавалася на відстані. Розташовані на пагорбах вулиці плавно (а інколи й не дуже) переходили у вулиці на рівнинах. Хатинки розташовувались досить далеко одна від одної, і це не дивно, судячи з того, що про якусь упорядженність та педантичність з таким рельєфом йтись не могло. Доки хлопець тягнув віслюка на крутий пагорб, йому стрітилось кілька людей: Один, люто зиркаючий мужлан, стара бабця, яка відреагувала на нього, немов він був пропасницею та кілька розвеселих дівчат, що кидали здивовані погляди. Парубок геть не розумів чому, але його не покидала дивне відчуття. Ніби всі, якимось геть неймовірним чином, розуміли — він альбіонець*. Діставшись верхівки пагорба, хлопець зупинився перевести дух. Звідси виднілася чи не вся Дубова долина. Ближче до центра містечка протоптані, пильні стежини магічним чином перетворювались у бруківку. (Або ж вся справа у золоті — точніше, його нестачі. І на що люди платять свої податки!?) Вулички ставали все більш ладними, будинки вітринними, а люди щасливішими. Не кажучи вже про вуличні ліхтарі, які до слова, там хоча б були. Самим серцем Добової долини виявився невеличкий дубовий парк на чолі з якоюсь чималою статуєю у центрі округлої вулиці. Від цієї вулиці, наче промені, розходилися інші. Хлопчина вийняв з клунка старого, потертого бінокля, підніс його до очей і поглянув на величну скульптуру.
Постаттю з мореного дубу виявився останній король Альбії. Брюс Робертс — людина, що колись було принесла незалежність альбам, яка, одначе, закінчилась одразу по його трагічній та дещо дивній смерті. Опустивши бінокля, молодик повторив те, що бубонів всю дорогу.
- На великому пагорбі, з якого добре видніється містечко... ліворуч і прямо... або ж...
*Можливо краще знайти щось... більш підходяще, ніж корчма неподалік порту?*
Подумав собі юнак уявляючи контингент, який там знаходився, і те, що вони могли з ним зробити. Дубовий вказівник, який знаходився просто перед його очима, зазначав наступне:
Ліворуч "вул. ЗАЗДРОЩІВ"
Прямо (схоже там повинно було бути ім'я короля Альбіона, але натомість його зафарбували, а поверх неоковирно нашкрябли інше) "вул. БРЮСА РОБЕРТСА".
Парубок глипнув на похилі хатини вулиці ліворуч, а затим перевів погляд на центр Дубової долини. З жалем, який ділив один стілець зі страхом, він почухав потилицю та потягнув віслюка вулицею Заздрощів, на шум Примарного моря.

                                      ***
Альбіонець – корінний мешканець королівства Альбіон. Не плутати з альб — корінний мешканець Альбії.