Гори

Гори піднімалися до неба, мов величезні, кам'яні гіганти, які застигли в часі. Їхні вершини губилися у хмарах, вкриті сніговими шапками, що мерехтіли на сонці, мов коштовне каміння. Внизу, на підніжжях, розкинулися густі ліси, крізь які звивалися стежки, прокладені поколіннями тих, хто відважувався піднятися на вершини.

Тиша гір була особливою. Вона не була порожньою, як у долинах, де звук може розчинитися в просторі, а скоріше наповненою, глибокою. Це була тиша, в якій можна було почути власні думки, відчути ритм свого серця і навіть уловити легкий шепіт вітру, що розчинявся серед скель.

Гори жили своїм, повільним і незворушним життям. Їхні схили, порослі травами і квітами, були мов зелені килими, що вкривали сувору поверхню. Місцями схили розривалися кам'яними уступами і обривами, відкриваючи погляду величні панорами, від яких перехоплювало подих.

День у горах починався із перших промінців сонця, що торкалися вершин, фарбуючи їх у золотисто-рожевий колір. Зі сходом сонця, туман, що стелився по ущелинах, починав розсіятися, оголюючи чіткі контури скель. Увечері ж, коли сонце ховалося за горизонтом, гори перетворювалися на темні силуети, і тільки зоряне небо, що вкривало їх, нагадувало про безмежність Всесвіту.

Люди, які піднімалися в гори, відчували особливий зв'язок з природою. Вони стояли на вершинах, вдихаючи кристально чисте повітря, і дивилися на світ, що розстилався далеко внизу, відчуваючи свою малесеньку, але важливу частку в цьому великому і вічному просторі. Гори дарували відчуття спокою і величі, пробуджуючи в душі щось первісне, що було глибоко заховане у міській суєті.

Гори стояли тут віками, безмовні свідки історій, що писалися на їхніх схилах. І хоча вони здавалися незворушними і незмінними, кожен день у горах був новим, неповторним, бо змінювалося світло, вітер, небо. І, мабуть, саме в цьому — у постійній зміні і водночас у незмінності — і полягала їхня магія, яка заворожувала і притягувала до себе знову і знову.