Річка)

Річка текла крізь долину, наче срібна нитка, вплетена у тканину землі. Її вода, чиста і прозора, відбивала небо, створюючи ілюзію, що хмари пливуть не тільки вгорі, але й у глибині. Береги річки були вкриті густим верболозом, що, нахилившись, ніжно торкався її поверхні, немов прагнучи зазирнути у відображення.

Потік річки був спокійним, але відчувався її невпинний рух, її прагнення до моря, до того далекого і незвіданого, куди вона прямувала. На своєму шляху річка омивала камені, кожен з яких був мовчазним свідком часу, що проходив тут. Кожен з них мав свою історію, але всі разом вони були частиною великого руху, невидимого і незворотного.

Віддзеркалення дерев у воді було розмито, але ця розмитість надавала їм якогось таємничого і примарного вигляду. Іноді поверхню річки порушували кола від крапель дощу або риб, що несподівано виринали з глибини, додаючи життя у це дзеркальне царство.

Річка була не лише потоком води, але й символом життя — вона текла вперед, оминаючи перешкоди, пробиваючись крізь скелі і ліси, не зупиняючись і не втрачаючи свого шляху. Її рух був невтомним, а води — незмінно чистими, мовби з кожним новим витоком річка відновлювала свою силу.

Люди приходили до річки, щоб знайти спокій і натхнення. Вони сиділи на її берегах, вдивляючись у її прозору глибину, і розуміли, що, як і річка, їхнє життя теж тече вперед, повне таємниць і несподіванок, і що все, що сталося раніше, залишається позаду, зникаючи у спогадах, як вода, що минула повз їхні ноги.