ТЕ, ЩО ЛЯКАЄ БІЛЬШЕ

Вони йшли мовчки.

Занадто довго.

Кроки відлунювали в порожніх коридорах, але Лея майже не чула їх. Її думки були лише про одне.

Кайден.

Те, що вона побачила…

Це був не просто гнів.

Це було щось темніше.

— Зупинись, — тихо сказала вона.

Він не одразу відреагував. Але через кілька секунд все ж зупинився.

Не обернувся.

— Що?

Його голос був холодним.

Чужим.

Лея зробила крок ближче.

— Подивись на мене.

Пауза.

І повільно він повернувся.

Її серце стиснулося.

Його очі…

Вони були не такими, як раніше.

— Що з тобою відбувається? — прошепотіла вона.

— Нічого, — коротко відповів він.

— Не бреши.

Тиша.

Кайден стиснув кулаки.

— Я просто роблю те, що потрібно.

— Ні, — Лея похитала головою. — Ти змінюєшся.

Він різко зробив крок до неї.

— Я змінююся, бо якщо не буду — він тебе забере!

Його голос вперше зірвався.

— Ти думаєш, я не бачу? Він сильніший. Він швидший. І якщо мені доведеться стати таким, як він, щоб зупинити його — я стану!

Лея завмерла.

— Я не хочу, щоб ти ставав ним…

— А я не хочу тебе втратити!

Ці слова повисли між ними.

І раптом…

тиша стала іншою.

М’якшою.

Ближчою.

Лея повільно підійшла ще на крок.

— Ти мене не втратиш, — тихо сказала вона.

Кайден дивився на неї довго.

Наче боровся сам із собою.

— Ти не можеш цього гарантувати, — прошепотів він.

— Можу, — відповіла вона.

Він нервово видихнув.

— Лея…

— Я не піду до нього, — твердо сказала вона. — Ніколи.

Пауза.

І тоді вона додала тихіше:

— Але я можу втратити тебе… якщо ти продовжиш змінюватися так.

Це вдарило.

Кайден відвернувся, проводячи рукою по волоссю.

— Я не знаю, як інакше, — чесно сказав він.

Лея підійшла ближче.

Зовсім близько.

— Тоді не один, — тихо сказала вона. — Разом.

Він підняв на неї погляд.

І вперше за довгий час…

його очі стали такими, як раніше.

Живими.

Теплими.

Він повільно підняв руку і торкнувся її щоки.

— Ти робиш це складнішим, — тихо сказав він.

Лея ледь усміхнулася.

— А ти робиш це небезпечнішим.

Він видихнув.

І раптом…

притягнув її до себе.

Цього разу — інакше.

Не як утікання від страху.

А як вибір.

Свідомий.

— Я не відпущу тебе, — прошепотів він.

— І не треба, — відповіла вона.

І цього разу, коли їхні губи зустрілися…

це було спокійніше.

Глибше.

Справжніше.

Без страху.

Без втечі.

Лише вони.

Але…

спокій тривав недовго.

Раптом стіни затремтіли.

Темрява навколо ніби ожила.

І знайомий голос пролунав звідусіль.

— Я дав вам час попрощатися.

Лея різко відступила.

— Ні…

Кайден напружився.

— Виходь.

Темрява згустилася в центрі залу.

І з неї вийшов Кай.

Але тепер…

він був іншим.

Його тіло ніби було частиною самої темряви.

Очі світилися яскравіше.

— Тепер гра закінчилась, — сказав він спокійно.

Лея відчула, як серце стискається.

— Чого ти хочеш?..

Кай подивився на неї.

— Тебе.

Кайден став перед нею.

— Ти її не отримаєш.

Кай усміхнувся.

— Отримаю.

І цього разу…

він не зник.

Він зробив крок вперед.

І темрява рушила разом із ним.

Почалася фінальна гра.