ТЕ, ЩО ВОНА ПРИХОВУВАЛА

Вони зупинилися в покинутій залі.

Стіни були потріскані, світло ледве проникало крізь вузькі щілини, і тут, вперше за довгий час, не було відчуття негайної атаки.

Але напруга… залишалася.

Кайден стояв біля стіни, схрестивши руки. Він навіть не дивився на Лею.

І це боліло більше, ніж будь-який крик.

— Скільки ще? — тихо запитав він.

Лея підняла погляд.

— Що?..

— Скільки ще ти будеш мовчати?

Його голос був спокійним. Надто спокійним.

Лея відчула, як щось всередині стискається.

Вона більше не могла тікати.

— Його звали Кай… — почала вона тихо.

Кайден не перебивав. Але вона відчувала — він слухає кожне слово.

— Ми були разом… довго. Спочатку він був іншим. Турботливим… сильним… — її голос тремтів. — Я думала, що він — це все, що мені потрібно.

Кайден повільно стиснув щелепу.

— Але?

Лея заплющила очі.

— Але він почав змінюватися.

Тиша стала важчою.

— Спочатку це були дрібниці. Контроль. Ревнощі. Потім… агресія. Він не міг прийняти, що я не належу йому повністю.

Кайден напружився.

— І ти пішла?

— Я спробувала, — тихо відповіла вона. — Але він не відпустив.

Вона зробила глибокий вдих.

— Того дня… він знайшов мене. Ми посварилися. Дуже сильно. І тоді він сказав…

Вона замовкла.

— Що? — тихо запитав Кайден.

Лея відкрила очі.

— Що якщо я не буду з ним… то не буду ні з ким.

Тиша.

Важка.

— Він напав на мене, — продовжила вона. — Я… я захищалася. І…

Її голос зламався.

— Він впав.

Кайден повільно видихнув.

— І ти подумала, що він мертвий.

— Так… — прошепотіла вона.

Вона подивилася на нього.

— Я не хотіла цього. Я просто хотіла втекти. Жити. Забути.

Кайден мовчав.

Довго.

Занадто довго.

— Але він вижив, — сказав він нарешті.

— Так.

— І тепер він… це, — Кайден стиснув кулаки.

— Він змінився, — тихо сказала Лея. — Я не знаю як. Але це вже не той Кай, якого я знала.

Кайден різко відвернувся.

— Ти мала сказати мені раніше.

— Я боялася, — відповіла вона.

— Чого? — він різко подивився на неї.

— Що ти підеш.

Ці слова зависли в повітрі.

Кайден завмер.

І вперше за довгий час… його погляд пом’якшав.

Але лише на секунду.

— Я не йду, — сказав він тихо. — Але це не означає, що все нормально.

Лея кивнула.

Вона це знала.

І раптом…

Підлога під ними тріснула.

— Що за… — почав Кайден.

Але було пізно.

Зала провалилася вниз.

Вони впали разом.

Темрява поглинула їх.

Удар.

Лея відчула біль, але сильні руки одразу схопили її.

Кайден.

— Ти ціла? — швидко запитав він.

— Так…

Вони піднялися.

І тоді зрозуміли.

Вони не самі.

З усіх боків їх оточили тіні.

Живі.

Очі світилися в темряві.

— Пастка, — тихо сказав Кайден.

Лея стиснула кулаки.

— Ми впораємось. Разом.

Він подивився на неї.

На секунду між ними знову з’явилося те саме.

Довіра.

— Разом, — підтвердив він.

І тіні кинулися вперед.