МЕЖА МІЖ СТРАХОМ І ПОЧУТТЯМИ

Темрява в коридорах більше не здавалася просто відсутністю світла — вона ніби жила, дихала і спостерігала за ними.

Лея йшла поруч із Кайденом, але тепер кожен її крок був напружений. Після пастки щось змінилося. Не лише навколо — всередині неї.

— Ти мовчиш, — тихо сказав Кайден, не дивлячись на неї.

— Думаю, — коротко відповіла вона.

— Про що?

Лея зупинилася.

Вона не знала, як це пояснити. Як сказати, що страх більше не був головним. Що поруч із ним з’явилося щось інше. Небезпечніше.

— Про нас, — нарешті сказала вона.

Кайден теж зупинився. Повільно повернувся до неї. Його погляд був глибоким, уважним… і трохи напруженим.

— Зараз не найкращий час для цього, — тихо промовив він.

— А якщо іншого не буде? — її голос трохи затремтів.

Ці слова зависли в повітрі. Важкі. Реальні.

На мить навколо стало зовсім тихо. Навіть Темний Світ ніби завмер.

Кайден зробив крок до неї.

Повільно. Обережно. Наче боявся зламати щось невидиме між ними.

— Лея… — його голос став тихішим. — Ти не розумієш, у що ми вляпалися. Тут не місце для…

— Почуттів? — перебила вона.

Він мовчав.

Лея зробила ще один крок до нього. Тепер між ними майже не залишилося відстані. Вона відчувала його тепло, його подих… і те, як швидко б’ється його серце.

— Саме тут вони і з’являються, — прошепотіла вона. — Коли страшно. Коли можна втратити все.

Кайден заплющив очі на секунду, ніби боровся із собою.

— Це небезпечно, — сказав він тихо.

— Я знаю, — відповіла Лея. — Але я більше не хочу тікати від цього.

У цей момент десь у глибині коридору почувся гуркіт. Стіни здригнулися. Пастка знову активувалася.

Але вони не рухалися.

Світ ніби звузився до них двох.

Кайден підняв руку і обережно торкнувся її обличчя. Його пальці були теплими, трохи шорсткими… але цей дотик змусив Лею затамувати подих.

— Ти навіть не уявляєш, як сильно я намагаюся це стримати, — прошепотів він.

— Тоді не стримуй, — ледь чутно відповіла вона.

Це стало останньою межею.

Кайден різко, але ніжно притягнув її до себе. Їхні губи зустрілися — спочатку обережно, ніби перевіряючи, чи це реально…

А потім усе вибухнуло.

Поцілунок був не ідеальний — він був справжній.

З напругою, страхом, адреналіном… і почуттями, які вони більше не могли приховувати.

Лея відчула, як усе всередині перевертається. Як темрява навколо зникає, і залишається тільки він. Його тепло. Його руки, що міцно тримають її.

Вона відповіла на поцілунок сильніше, впевненіше — ніби боялася, що це може зникнути в будь-яку секунду.

І саме в цей момент пастка активувалася повністю.

Підлога під ними почала тріскатися.

Кайден різко відірвався, важко дихаючи, але не відпускаючи її.

— Нам треба йти, — прошепотів він, але його голос уже не був таким холодним, як раніше.

— Я знаю, — відповіла Лея, але її погляд залишався на його губах ще секунду довше, ніж потрібно.

Вони побігли вперед, ухиляючись від уламків і пасток, але тепер усе було інакше.

Щось між ними змінилося назавжди.

Тепер це була не просто довіра.

Не просто хімія.

Це було щось сильніше.

І небезпечніше.

Бо тепер їм було що втрачати.