ДОЩ І НЕНАВИСТЬ

Дощ падав так, ніби небо вирішило стерти це місто з лиця землі.

Лея Морган швидко йшла по мокрому тротуару, стискаючи капюшон сильніше. Волосся вже прилипло до щік, а кросівки давно промокли, але їй було байдуже. Вона хотіла тільки одного — дістатися додому і закритися від усього світу.

Сьогодні був один із тих днів, коли все валиться з рук.

— Чудово… просто чудово, — пробурмотіла вона, перечепившись через нерівну плитку.

І саме в цей момент вона врізалася в когось.

Сильно.

Настільки, що мало не впала.

Чиясь рука різко схопила її за лікоть, утримуючи.

— Дивись куди йдеш.

Голос був низький, холодний. Без жодної емоції.

Лея підняла очі — і завмерла.

Темне волосся, мокре від дощу. Сірі очі, які дивилися на неї так, ніби вона просто заважала йому існувати.

— Сам дивись, — різко відповіла вона, вириваючи руку.

Він не відпустив одразу.

Його пальці стиснулися трохи сильніше.

— Ти завжди така агресивна чи тільки сьогодні?

— Відпусти.

Тепер уже її голос був тихий. Але небезпечний.

Кілька секунд вони дивилися один одному в очі.

І в цьому погляді було щось… неправильне.

Наче виклик.

Наче попередження.

Він повільно відпустив її.

— Не падай більше, — сказав він байдуже.

Лея скривилась.

— Не чіпай мене більше.

Вона розвернулася і пішла, не озираючись.

Але вже через кілька кроків відчула його погляд на спині.

І це дратувало.

Сильно.

•••

Ввечері вона лежала на ліжку, дивлячись у стелю..

Дощ все ще стукав у вікно.

Але в її голові крутилася зовсім не погода.

Сірі очі.

Холодний голос.

Його руки.

— Та що за… — прошепотіла вона, перевертаючись на бік.

Вона навіть не знала його імені.

І не хотіла знати.

Але думки…

Думки не покидали.