Трохи про наболіле...

• Ти чула? Любка Степанишина вернулася! – крикнула Василівна своїй сусідці Іванівні, щойно помітивши ту через низенький паркан.
• Тю! Шо серйозно? Прям із тієї своєї Італії? – здивувалася Іванівна.
• Ага. – підтвердила Василівна, щосили киваючи головою – Бачила її щойно на ринку здалеку. Розфуфирена, немов дама не з цього світу.
• А з якого? – недокумекала Іванівна.

У відповідь Василівна глянула на співрозмовницю недвозначним поглядом.

• Аа.. – нарешті до Іванівни дійшло – Ой ти, Господи, прости! – вона швидко перехрестилася – До чого тільки люди не доходять. Але докотитися до такого!.. – її вузлуватий вказівний палець піднявся угору.
• Твоя правда, Іванівна. – підтримала ту Василівна – Твоя правда... От як ми були молоді, жодна порядна дівчина не могла виставляти напоказ свої ноги. Що вже говорити про все інше. Не те, що зараз. – Василівна зажурливо зітхнула – Нап’ялять якусь ганчірку на двох тоненьких ниточках, так що груди вивалюються. А ті їхні новомодні шорти, що більше показують, ніж приховують!...

І Василівна докірливо похитала головою.

• Згодна з тобою, сусідко. – щиро вигукнула Іванівна, з розмаху кладучи руку на груди – Бачить Бог, я ніколи не дозволяла таке своїм донькам. І невпинно слідкую, щоб вони контролювали також і моїх онучок. Дай Бог їм здоров’я!
• Так, так! – з готовністю підтвердила Василівна, помахуючи пальцем – За сучасною молоддю потрібно пильнувати в обидва ока. А то відіб’ються від рук – і шукай тоді вітра в полі. Чи бо зна де ще на цьому світі.
• Ага! – вигукнула Іванівна – Он занесло вже одну не в ту сторону. Грошенят їй, бачте, закортіло. А хто зна як вона ті брудні грошенята в тій заморській Італії заробляла?
• Ой, Василівна, сплюньте і постукайте тричі по дереву, щоб не пристало! – щиро порадила Іванівна.

І вони разом із завзяттям прийнялися здійснювати названий ритуал, немов від цього залежало їхнє життя та життя їхніх сімей. Після цього Іванівна допитливо озирнулася довкола і поманила пальцем Василівну до себе поближче.

• Михайлівна мені якось бовкнула по секрету, що ця Любка в Італії підчепила якогось хтивого італійця і народила від нього дитину! – прошепотіла вона, прикриваючи рота – Дівча чи хлопча – не розбереш. Якесь воно, кажуть, таке причумлене, що в п’ять років і досі не вміє говорити. Все «бе» та «ме».

Василівна глянула на сусідку, немов побачила перед собою живого привида.

• Та ти шо! Біда-то яка, Господи! – вона схопилася руками за голову – Все Боженька бачить. То все їй за її гріховну поведінку, істинна донька звабливої Єви. Не доведи, Господи!

І жінки, ніби змовившись, синхронно перехрестилися.

• Устимівна із Прокоповичем покійні, певно, в трунах перевертаються від сорому. – глибоко зітхнувши, продовжила Іванівна – Такі достойні люди були. А добрі які! Все віддавали, геть сорочку із себе готові були зняти за потреби. А тут – бац! Донька навіть кружки води не подасть, як не проси. І в кого така відлюдькувата вродилася?
• Не відлюдькувата, а невдячна! – поправила Василівна – За всі шість років із своєї Італії навіть носа не показала. Тільки все «ой, мамусю, багато роботи», «ой, татусю, мені ніколи» (про це мені якось Устимівна проговорилася). А як батьків не стало, важка ноша спала – вона тут як тут. Іще разом із своїм диявольським виродком, Господи прости!

І пліткарки знову взялися енергійно хреститися.

• Шшш... хтось йде! – зашипіла Іванівна – А це ти, Петрівна. Доброго дня!
• Доброго здоров’ячка, Іванівна, Василівна! – привітно посміхаючись, відповіла та – Як ся маєте?
• І тобі не хворіти. – гукнула Василівна – Нічого, потихеньку з Божою поміччю.
• Так, так. – підтримала сусідку Іванівна – Без Бога в нашому схибленому світі ніяк. Думаю, ти чула новину, Петрівна?
• Не тільки чула, але й бачила на власні очі! – підтвердила та – Он про вовка помовка! – і вона кивнула в бік високої пишнотілої жінки, яка саме показалася із-за повороту.

Принишклі пліткарки мовчки спостерігали оцінюючим поглядом за предметом своєї розмови, доки та, нагружена двома великими пакетами, не порівнялася з ними.

• Доброго дня, тітко Світлано, тітко Галино, тітко Катерино!
• Добридень, Любцю! Скільки літ, скільки зим! – посмішка Василівни, здавалося могла розтопити усі льодовики на планеті – Як життя? Я чула ти не одна повернулася. Шкода, що Устимівна з Прокоповичем не дожили до цієї щасливої миті. Вони так довго чекали на онука/онучку.
• Так. – тільки й змогла видавити із себе Люба, з силою ковтнувши.

Вона сильніше стисла ручки пакетів, щоб не видати враз збурених почуттів.

• Ти заходь якось. -  продовжувала з медом на вустах Василівна – Потеревенимо по-сусідськи.
• Добре, тітко Галино. – неохоче відповіла Люба – Зайду за нагоди. А тепер пробачте, мені пора.
• Так, так, Любцю, бувай. Не будемо тебе затримувати. Он які пакети важкі. Поміг би хто бідоласі! – гукнула навздогін Іванівна.