Ще один привід задуматися...

Наближалася негода. Різкі пориви вітру щосили розгойдували густі крони дерев та здіймали високу суцільну стіну куряви. Внаслідок чого на вулиці утворила справжнісінька пилова буря, яка проникала у кожну щілинку та змушувала нечастих пішоходів прикривати обличчя в надії вберегтися від всюдисущого пилу. Важкі грозові хмари стрімко неслись по небу, щоразу приближаючись все ближче і ближче. То тут, то там спалахували блискавиці, розриваючи сліпучими зиґзаґами темно-синє небо і вслід за ними басом лунали гучні гуркоти грому. Пара горлиць в паніці кружляла над своїм гніздом, намагаючись зрозуміти як захистити своїх пташенят від негоди, що наближалася. Господині заклопотано метались по двору, знімаючи з мотузок сухі речі та заносячи все під накриття. Хазяї квапливо підганяли скот, з тривогою поглядаючи на бурхливе небо. Наполохані діти чимдуж розбігалися по домівках, затискаючи в руках свої улюблені іграшки. Люди похилого віку теж поспішили розходитися, скаржачись на часту зміну погоди, яка певним чином впливала на їхнє самопочуття. Собаки із кістками в зубах ховалися в своїх будках, а коти – в будинках, намагаючись знайти комфортний закуток.

Тільки воно ледве шкандибало, пригнувши до землі свою маленьку мордочку. Йшло, не розбираючи дороги… Сльози більше не лилися з його сумних очей – воно всі їх виплакало ще тиждень тому, коли його забрали від мами-кішки. І ці кілька днів стали для нього величезним випробуванням. Всюди, куди воно не потикалося, отримувало лише стусани та обурливі вигуки. Іноді траплялися і хороші люди, які пригощали чим могли. І кошеня, вдячно дивлячись у відповідь, приймало ці маленькі шматочки як дар Божий. Ночувало воно де тільки могло: в дровнику, в копиці сіна і навіть на дереві, коли його туди загнав великий чорний пес. І ніхто його бідного не гладив, не чесав під мордочкою. Щоразу, як воно влаштовувалося в тихому куточку на ночівлю, то згадувало маму-кішку і своїх братиків та сестричок. Як же весело було гратися усім разом! А зараз воно відчувало себе самотнім і геть нікому не потрібним. І кошеня плакало. Плакало довго та безутішно…

Проте, тиждень минув. Кошеня стало відчувати себе сильнішим і вже не було таким наївним. Вчора воно встигло поцупити в магазині одну сосиску, доки його не виявила криклива продавщиця. Але з того часу в нього в роті не було ні крупинки. Сили поступово закінчувалися. Але найперше, що йому зараз потрібно – знайти укриття від бурі, що наближалася. Про їжу можна подумати й пізніше. Раптом налетів сильний порив вітру. Кошеня ще нижче склонило свою мордочку до землі і щосили напрягло свої тоненькі м’язи, намагаючись встояти. Проте, безрезультатно. Ураган перекинув його на бік та проволік кілька метрів до дерев’яного паркану. В кошеняти перехопило подих, коли воно боляче стукнулося об дошку. Через деякий час біль почав стихати і кошеня насилу піднялося. Проте, через кілька наступних кроків воно знову впало. Сил більше не залишилось…

Грозові хмари заполонили вже майже усе небо. Прямо над ним спалахували блискавки та гуркотів грім. А знесилене кошеня продовжувало лежати біля дороги. Йому стало вже абсолютно все рівно. Все одно, що далі з ним буде. Воно втомилося боротися.

Привідкривши одне око, воно раптом побачило в кінці вулиці людину. Чоловік крокував жваво, явно намагаючись чимшвидше дістатися дому. Кошеня розуміло, що дарма… Проте, це була його остання надія. І воно з усіх сил занявчало.

Ні! Кошеня просто не могло в це повірити, коли побачило, що чоловік різко зупинився і повернувся в його бік. Воно протягнуло до нього передні лапки, адже на все інше сил вже не було. Не довго думаючи, чоловік попрямував просто до нього.

- Гей, малюче, ти що тут робиш? Загубився? – від голосу чоловіка віяло теплотою.

Кошеня у відповідь тихо і жалісливо занявчало. Чоловік легенько торкнувся його шерсті своєю великою долонею, ласкаво провівши від голови і до самого хвоста. Кошеня мимоволі закрило очі, проте, швидше від безсилля, ніж від задоволення.

- Яке ти ще маленьке! – продовжував чоловік – І таке гарненьке! Підеш зі мною?

Не вірячи в те, що щойно почуло, кошеня здивовано розкрило очі й поглянуло на свого рятівника. Вперше за недовге життя його назвали гарненьким! І це ще не все! Його хотіли забрати з собою! Кошеня не могло більше стримувати сліз і вони потекли з його маленьких оченят. Для чоловіка це було більше, ніж відповідь. Він легко підняв знесилене кошеня і, притуливши до себе, ніби дорогоцінну ношу, поспішив далі під першими краплями дощу.

P.S. Цю історію я написала кілька років тому, проте, наважилася опублікувати лише зараз. Підштовхнуло мене до цього гостре відчуття несправедливості, яке проникає до самого серця після прочитання чергових новин про фізичне знущання над тваринами. В цьому жорстокому світі, здається не залишилося навіть крихти доброти до братів наших менших. Тих, про кого ми повинні піклуватися та кого любити жорстокі нелюди б’ють, катують, вивозять якомога далі від дому, при цьому, зовсім не замислюючись над почуттями самої тваринки. Зараз я маю на увазі не лише кошенят. Мій приклад – один із багатьох подібних, дописи про які часто мелькають в інтернет-мережі. Обурливі пости небайдужих людей спрямовані на те, щоб читачі задумувалися над власними вчинками та почали, нарешті, сприймати своїх вихованців як живу істоту з усіма її почуттями, емоціями та недоліками. Але цього ніяк не стається.

Складається враження, що подібних постів стає дедалі більше і від того щоразу серце кров’ю обливається. Хочеться вибігти на вулицю і заволати: «Схаменіться люди! Адже всі ми разом з кожною тваринкою, кожною комашкою тісно взаємопов’язані та створені для комфортного співіснування на цій планеті! Як ви можете принижувати та ображати ні в чому невинних живих істот тільки через те, що вони слабкіші за нас? Яке ви маєте право позбавляти життя Божого створіння, керуючись своїми безжальними емоціями? Невже вас зовсім не зачіпає те, що бідні тварини беззахисні перед вами? Як тільки ви посміли вирішувати за когось його долю?»