Віра, надія і...

Моя голова!... Здається, ніби вона виконувала роль відбійного молотка. Або ж я похмелялась як мінімум тиждень. Крізь ще не розліплені повіки проникло тьмяне біле світло, а в ніс враз вдарив їдкий запах медичного спирту. Складалося враження, ніби я прокинулася від довгого глибокого сну. Проте, відпочившою я себе не відчувала. Навпаки, всі мої м’язи були неначе із свинцю, а голова ніби здавлена великим сталевим обручем.

Застогнавши, я спробувала підняти руку, проте, з подивом відчула, що в змозі лише злегка поворушити пальцями. «Дідько! Та що це зі мною?» Поки я старалася зібрати всі свої думки докупи, на мою холодну руку лягла чиясь жорстка тепла долоня і лагідний чоловічий голос долинув до моєї затуманеної свідомості:

- Віро? Ти мене чуєш?

Пересилюючи пекельний біль, я повільно повернула голову в напрямку звуку і доклала максимум зусиль, щоб розліпити повіки. Ох, краще б я цього не робила! Промінь сліпучого світла, неначе ножем, полоснув по моїх очах, викликавши нову сильнішу хвилю головного болю. Тепла долоня полишила мою руку і ніби здалеку я почула як той же чоловічий голос нетерпеливо зве лікаря. А далі мене знову поглинула рятівна темрява, відкидаючи геть нестерпний головний біль і даруючи таке блаженне полегшення.

Не знаю скільки я пробула без свідомості. Хвилини?... Години?... Дні?... Для мене цей період не мав чітко вираженого часового проміжку. Блукаючи якимись невидимими стежками я то виринала із густого туману, то опускалась в безкінечну прірву, дно якої ховалося десь далеко-далеко внизу. Здавалося, ще мить і темрява цілком поглине мене. Але в наступний момент я відчувала невидиму повітряну хвилю, яка підхоплювала мене і підносила все вище і вище. Так я то приходила до тями, то знову впадала в забуття. Виринаючи із чергового полону безтямності, разом із різким запахом спирту я відчула ніжний аромат моїх улюблених нарцисів. «Надворі вже весна? Скільки ж я пробула без свідомості?»

Я неохоче розплющила очі, побоюючись нового приступу головного болю, проте, на цей раз його не було. У палаті панувала напівтемрява, яку ледь розсіювало тьмяне світло. Видихаючи від полегшення, я повільно повернула голову на бік і помітила, що невелике лікарняне вікно було дбайливо затягнуте ролетами. Поруч із ним на тумбі красувався розкішний букет нарцисів, який і був джерелом того неповторного аромату.

«Як я опинилася в лікарні? – дивувалася сама до себе я – Що зі мною трапилось?» Проте, мій мозок мовчав. Здавалося, що якимось дивний чином з нього висмоктали геть усю інформацію і тепер він був ніби чистий аркуш паперу. Ні натяку на минуле. Від цієї думки мене враз кинуло в піт. «Невже в мене амнезія? Ні! Тільки не це!» Я вже почала нервувати від невідомості, допоки повільно не повернула голову в інший бік і не наткнулася поглядом на згорблену чоловічу постать, яка мирно клювала носом на стільці.

«Марк?» – на якусь мить мене накрила паніка. Підсвідомо я відчувала якусь небезпеку, але мозок досі мовчав. Все моє тіло враз вкрилося холодним потом, а серце почало невпинно калатати. «Чому я так реагую на нього? – я намагалась достукатися до власної свідомості – Що такого трапилося, що я підсвідомо стала боятися власного чоловіка?» Я гарячково напружила свій мозок, намагаючись знайти відповідь. Проте, на жаль, безрезультатно.

Я заглибилась у власні думки, аж поки не помітила, що чоловік заворушився. Ще мить – і він випрямився, спросоння протираючи заспані очі. Тільки тоді я зрозуміла, що поруч зі мною був Ярослав, брат Марка. Не дивно, що я їх сплутала, адже ззовні вони були схожі ніби близнюки. Однаково світловолосі, блакитноокі, із спокусливою ямочкою на підборідді. Проте, на відміну від Марка, відомого бізнесмена, який не вилазить із свого офісу, Ярослав має більш м’язисту фігуру, притаманну усім полісменам. Постійні тренування у спортзалі додавали його статурі ще більше кремезності, так що я була цілком впевнена, що всі дівчата там ледь не мліли і геть забували про власні тренування.

Але я знову відволіклася. З небес на землю мене опустив лагідний і трохи здивований голос Яріка:

- Віро? Невже ти, нарешті, отямилася?

Проте, на це риторичне питання він і не чекав відповіді, адже одразу за ним почав тараторити:

- Як ти себе почуваєш? Десь болить? Може подати склянку води чи викликати лікаря?

Я ледь помітно мотнула головою – все, на що я зараз була спроможна. Сил не було навіть на те, щоб розкрити вуста. А всі мої м’язи, здавалося, були налиті свинцем. Думки полохливо металися в хаотичному безладі, намагаючись відшукати ту саму зачіпку, яка допоможе відновити втрачені спогади. Певно, всі мої емоції відобразилися на моєму обличчі, оскільки Ярік присунувся ближче і стиснув мою руку в своїх широких долонях, лагідно промовляючи при цьому:

- Не бійся, Віро! Тепер ти в безпеці! Він ніколи більше тебе не скривдить!

Я запитально поглянула на нього, не усвідомлюючи про що саме він говорить. Розгублена і трохи збентежена, я недовірливо здвинула брови, намагаючись зосередитися на його словах. Помітивши моє сум’яття, Ярік на секунду закляк, а потім здивовано промовив:

- Ти.. Ти нічого не пам’ятаєш?

Я знову ледь мотнула головою.

Ярік глибоко зітхнув і помітно розслабився, промовляючи:

- Може це й на краще.

- Щ… Що? – нарешті я змогла видавити з себе тихим шепотом.