"І на оновленій землі..."

Пам’яті усіх маленьких ангелочків – невинних жертв російської агресії.

«…І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі…»

Крізь густу темно-сіру завісу пробивалися бліді промені вранішнього сонця, від чого все довкола здавалося чимось ілюзорним, схожим на сюрреалістичний кошмар. Важкий пил вкупі з їдкими газовими випаровуваннями проникали до самих легень, здавлюючи їх, видушуючи з кожної альвеоли залишки дорогоцінного кисню. Поступово осідаючи, пиловий туман вкривав усе навкруги світлим, схожим на сніг саваном, що робило довколишню обстановку ще містичнішою. Шматки повсюдно розкиданої цегли виділялися вугільною чорнотою внаслідок дії на них високої температури.

На місці, де колись знаходився житловий будинок, тепер зіяла глибока вирва, яка утворилася від потужного вибуху. На мить пучок сонячних променів, пробившись крізь суцільний безлад, освітив залізо-бетонний кістяк – все, що лишилося від ще зовсім недавно цілої споруди. Там, де раніше вирувало життя, тепер залишила свій відбиток безжальна рука смерті, яка не шкодує нікого. Там, де ще півгодини тому хтось щиро радів новому дню, тепер поселилися горе і відчай. А все, що було турботливо надбане мешканцями за роки життя, тепер розкидане довкола в цілковитому хаосі. І над усім цим жахливим видовищем лунала ціла какофонія звуків, розлітаючись навсібіч моторошною мелодією. Звідусіль почали збігатися небайдужі люди, які, ледве зачувши звук вибуху, помчали на допомогу. Зараз ніхто не думав про небезпеку, яка все ще зберігалася. Кожен намагався приглушити в собі невпинний голос свідомості, яка волала перебувати у безпечному місці. Як можна залишатися бездушним у таку жахливу мить? Як можна спокійно сидіти в укритті, коли хтось відчайдушно кличе на допомогу?

Здалеку почулося лячне виття сирени, яке поступово наростало. За мить в полі зору з’явилося авто рятувальників ДСНС, що ніби мечем роздерло густий їдкий сморід. Не дочекавшись, доки зупиниться авто, хоробрі хлопці скочили на землю і чимдуж кинулися до завалів. Через кілька хвилин до них приєдналися дві карети екстреної медицини. Мужні герої тут же взялися за роботу, не боячись ні уїдливого газу, ні загрози повторного обстрілу. Звідусіль почулися різкі голосні вигуки рятівників, які почали кликати тих, кому пощастило вижити. Щоразу, коли на їхні викрики чулися приглушені відповіді, хлопці з полегшенням видихали і продовжували розгрібати завали, намагаючись добратися до потерпілих.

Раптом посеред всього цього хаосу різко пролунав свист гальм. Темно-сірий мерседес, ледве не влетівши в авто рятувальників, зупинився буквально в кількох сантиметрах від нього. Із салону миттю вискочив високий молодий чоловік і стрімголов кинувся в сторону зруйнованого будинку:

- Соню! Катю!

Проте, його розпачливий виклик розчинився в гамірному шумі, зливаючись з десятками інших голосів.

Бідолаха, зовсім не думаючи про небезпеку, кинувся до завалів, повторюючи, мов мантру:

- Соню! Катю!

Врешті один з рятувальників помітив небораку та схопив його ззаду, силячись відтягнути до безпечного місця:

- Куди? Вам сюди не можна! – кричав у вухо, задкуючи разом із чоловіком подалі від завалів.

- Ви не розумієте! – впирався той – Там мої донька та дружина! – в голосі чоловіка чулася надія, а на очах бриніли сльози.

- Їх обов’язково знайдуть. Але Вам краще триматися подалі від завалів. – намагався заспокоїти бідолаху рятувальник, проте марно.

- Я не можу! Не можу! – чоловік весь тремтів, а голос зривався – Вони мали бути вдома! Я повинен їх знайти!

Врешті рятувальник зміг його дотягнути до одного з авто екстреників, де передав прямо в руки дбайливим фельдшерам. Ті одразу ж прийнялися надавати необхідну допомогу. Від розпачу бідолаха став вириватись, то ж екстреникам довелося вколоти йому заспокійливе і спробувати втримати чолов’ягу на місці. Через деякий час ліки почали діяти і неборака, відчуваючи слабкість, приліг на ноші, повторюючи напівшепотом:

- Знайти… Я повинен їх знайти…

Нарешті його повіки повільно опустилися і бідолаха поринув у рятівний сон.

Усе довкола було затягнуто тим же туманом, проте, вже не було відчутно їдкого сморіду, а сонячні промені, здавалося, ллялись звідусіль, блимали мільярдами яскравих блискіток, створюючи неймовірну казкову, майже неземну атмосферу. Чоловік стояв на місці, збентежено роздивляючись навкруги і боячись зробити крок у невідомість. «Де поділися завали будинку? Куди зникли усі люди? Де я?» Чоловік квапливо намагався зрозуміти, що сталося і як, чорт забирай, йому вирватися із цього загадкового стану.

Навкруги стояла цілковита тиша, а туманна завіса була настільки густою, що приховувала будь-які обриси, від чого орієнтуватися в просторі було абсолютно неможливо. Складалося враження, що час тут зупинився і закони фізики втратили свою силу. На мить чоловіку почало здаватися, що він сам став розчинятися у цьому тумані, а сонячне світло - сяяти все сильніше і сильніше, манячи його у блаженну невідомість.

Аж раптом із туману почав виникати невеликий силует, який щосекунди ставав все чіткішим. В наступну мить очі чоловіка з подивом розкрилися, а серце почало несамовито калатати.