(не)Випадкова зустріч

«Ні! Тільки не це!» - розпачливо промовила сама до себе Яна, щосили намагаючись впоратися із зіпером на новісіньких шкіряних чоботях.

Із самого ранку все йшло шкереберть: відсутність води в крані, підгорілі млинці, які довелося згодувати Пушку, нестримний потік зливи за вікном і ніби всього цього ще було мало, на додачу повзунок на зіпері застряг точнісінько посередині і відмовлявся піддаватися як Яна його не смикала.

Зробивши глибокий вдих, дівчина приречено опустилася на м’який пуф.

«Спокійно, тільки спокійно!» – намагалася сама себе заспокоїти Яна. Проте, ці слова не справили належного ефекту. Серце калатало немов бовкало. А мозок квапливо старався знайти вихід із ситуації, що склалася.

Зробивши кілька глибоких вдихів, дівчина знову схопилася за опірний повзунок, силячись хоч трішки зрушити його з місця.

- Ну же, піддавайся! – голос Яни затремтів від благань – У мене сьогодні дуже важливий день і я не дозволю тобі його зіпсувати!

Чи то на повзунок так подіяли погрози дівчини, чи можливо сама Яна приклала зусиль більше, ніж потрібно, але результат виявився абсолютно непередбачуваним. Із широко розкритими від подиву і ще більшого розпачу очима, Яна втупилася в щілину, яка утворилася на зіпері, неначе на чорну діру, яка, здавалося в будь-який момент здатна розростися і поглинути у себе дівчину, а заразом усі її амбітні плани на сьогоднішній день.

- Та йди воно все лісом! – спересердя вигукнула Яна, скидаючи з ноги сумнозвісний чобіт. Вибору немає – потрібно перевзуватися.

Через десять хвилин розпашіла дівчина в бежевому пальто і легеньких туфлях на шпильці випурхнула з під’їзду та одразу потрапила під холодний осінній дощ із поривчастим вітром. На мить замешкалась і з глибоким вдихом нирнула в суцільний дощовий потік, щосили притискаючи до себе парасольку, яку вітер так і норовив вирвати із її рук.

Часу було обмаль. Потрібно негайно поспішати, якщо вона хоче вчасно прибути на співбесіду. Яна подумки звернулася до Бога, благаючи надати їй сил і допомогти здобути це перспективне вакантне місце. Її майбутній офіс (дай Бог!) знаходився в самісінькому центрі міста і добиратися туди особливо в таку погоду – завдання не з легких. Проте, дівчина всім серцем бажала цієї роботи, бо іншої настільки вигідної пропозиції може більше не дочекатись.

До зупинки громадського транспорту йти п’ять хвилин, проте, зараз цей час здавався Яні вічністю. Спритно оминаючи глибокі калюжі, вкриті пухирцями від дощових крапель, дівчина намагалася не звертати уваги на нестерпний холодний вітер, який легко проколював тоненьке пальто, неначе кинджалами. Ніг у капронках і легких туфлях Яна майже не відчувала і картала себе за те, що раніше не додумалася перевірити зіпер на чоботях.

На дорозі було безлюдно. «То і не дивно.» – мовила сама до себе дівчина – «Хто захоче добровільно висунути носа надвір в таку погоду? Тільки відчайдушні сміливці, яким потрібно поспішати на роботу. Зараз я по-доброму заздрю тим, хто працює дистанційно. Вони мають теплий плед замість холодної дощової стіни і м’яке крісло замість твердого робочого стільця.»

Яні одразу захотілося назад до сухої теплої квартири, забратися на диван, укутатися пледом з головою і щоб ніхто не турбував її мінімум до травня. Приречено зітхнувши, дівчина міцніше стиснула парасольку і наклонилася вперед, борючись із вітром, який, здається, переріс у справжнісінький ураган. Вихори безжально здирали з дерев пожовкле листя, яке місцями збивалося у потемнілі мокрі купки. Набундючені голуби тулилися один до одного у кожній сухій шпарині, яку тільки могли відшукати. Змоклі бродяжні собаки милостивим поглядом дивилися на двері під’їзду, з нетерпінням чекаючи, коли їх відчинить.

Раптом із-за повороту вискочив сірий джип і, не навіть не думаючи знизити швидкість, помчав прямісінько по калюжах, розбризкуючи навсібіч брудною холодною водою. Яна миттю відступила до краю дороги, але було вже пізно. Порівнявшись із дівчиною, джип ніби навмисно відшукав найглибшу калюжу і з розгону проїхався точно по ній, обдавши ошелешену Яну холодним брудним фонтаном. Дівчина розгублено завмерла і щільно закрила очі, бажаючи провалитися крізь землю, щезнути, розтанути в тій самій калюжі. Але марно. Розімкнувши вії, Яна із розпачем спостерігала, як на її новому бежевому пальто розпливається гидка сіра пляма бруду.

Остання пригода остаточно зіпсувала настрій дівчині і та з жахом зрозуміла, що тепер дійсно всьому кінець: новому пальто, дорогим туфлям із шикарного магазину, планам на сьогоднішній день. І головне – можна розпрощатись із новою роботою, адже хто захоче мати справу із розхристаною, мокрою нечепурою.

- Ось і все. – зітхнула Яна – Тепер точно ніяких шансів.

Але дівчині раптом згадалися слова батька, які він їй сказав багато років тому:

- Ніколи не смій здаватися, люба! Невдачі можуть збивати тебе з пантелику, навалюватися всі разом одночасно. Але нізащо не втрачай віри в себе. І в Бога. Він би не посилав тобі випробування, які ти була б не в силі здолати.

Надихнувшись татовими словами, Яна намагалася взяти себе в руки. Але в неї погано виходило. Ноги тряслись від холоду, тоненьке пальто майже не захищало від пронизливого вітру, а зачіска… Про неї дівчина старалася навіть не думати.

Ось нарешті ряд кіосків. За ними – автобусна зупинка. Лишилося кілька метрів і вона зможе застрибнути в безпечний, а головне сухий салон автобуса. Занурена у власні думки, Яна не помічала нічого довкола, і, завернувши за ріг кіоску, ледве не спотикнулася об волоцюгу, який сидів просто під холодним дощем.