Початок

«Як добре бути вільною…» - думала Анна, плавно крокуючи залитою сонцем стежкою понад спокійною течією річки – «Можеш піти коли завгодно і куди завгодно».

Ледве торкаючись долонями високої духмяної трави, вона старалася вдихнути ще глибше, увібрати в себе до кінця оці всі пахощі, даровані природою на початку літа. Закривши від задоволення очі, Анна ніби злилася із довколишнім світом, розчинилася у його майже казковій атмосфері. Кожною клітинкою свого тіла вона відчувала єдність із чимось надприроднім, недосяжним для розуміння звичайної людини. Усі неповторні аромати, які витали довкола, змушували геть забути про реальність і повністю віддатися солодкому полону мрій. Відчуваючи блаженну безтурботність, Анна плавно опустилася на м’яку, наче перина, траву і з головою поринула у чарівний світ ілюзій. Лагідні сонячні промені грайливо проникали крізь високі стеблини, розмірений потік річки, наче сопілка, вигравав мелодійними нотами. Ось майже безшумно поруч пролетів соловейко, поспішаючи до свого гніздечка. А далі, у густому очереті, маленька водяна жабка, крекнувши наостанок, укрилася під прохолодною водицею. Цілковите блаженство.

Раптом, крізь солодке марево до вух Анни почав долітати віддалений незрозумілий гуркіт. Вона усіляко намагалася його ігнорувати, стараючись продовжити цей чарівний сон. Проте, за мить гуркіт став настільки голосним, що, здавалося, небеса обвалилися на землю.

- Анно, прокидайся! Нас бомблять! – тремтячий голос матері прозвучав десь прямо над вухом і дівчина відчула, як та почала її щосили тормошити – Ти чуєш мене? Негайно прокинься!

З силою розплющивши повіки, Анна спросоння глянула на матір, ще не до кінця прийшовши до тями.

- Що за ґвалт, мамо? Такий сон перервала. – сказала і знову бухнула головою на подушку, поспішаючи вернутися до чудесного сновидіння.

Проте, наступної миті вибух десь зовсім поряд змусив її злякано скочити на ліжку.

- Що це, мамо? – заспані очі дівчини зробилися ніби два п’ятаки.

- Ракети, доню. – крізь сльози відповіла мати, похапцем відкриваючи шафу і дістаючи звідти найнеобхідніше – Потрібно негайно спуститися в укриття.

Спросоння Анна зіскочила з ліжка і кинулася до вікна. Якраз в ту ж секунду прямісінько перед її очима пролетів снаряд, влучивши у високу будівлю зовсім недалеко. Голосний звук чергового вибуху та яскравий язик полум’я, що з’явився одразу за ним, тієї ж миті розігнали сонливість і Анна опинилася віч-на-віч із жорстокою реальністю. На них напали. Все, про що говорили останніми тижнями по телевізору, справдилося. Мало хто вірив, що дійсно дійде до цього. Що росія може напасти. Та ось, вона тепер бачить це власними очима.

Схаменувшись, дівчина поспішила допомагати матері збиратися. Дарма вони не склали тривожну валізу раніше, коли всі їхні знайомі це робили. Тільки кепкували, коли ті навантажували свої авто і поспіхом покидали місто.

- Швидше, Анно! – мати намагалася щосили підганяти доньку – Нам ще спускатися з п’ятого поверху.

Роззирнувшись довкола, дівчина помітила на стільці джинси і кофту. За секунду знявши з себе піжаму, вона похапцем натягнула одяг, зовсім забувши про шкарпетки. Швидко зиркнувши у своє віддзеркалення у трюмо, вона кинулася до комоду. Не на часі зараз причісуватися. Схвативши трохи спідньої білизни, Анна миттю опинилася біля тумбочки. Виваливши все із верхньої шухляди, вона схопила документи, телефон, який лежав поряд і скинула все до валізи, яку принесла мати. Часу в них не лишилося зовсім. Руки дівчини тремтіли від страху. Проте, Голова все ж залишалася ясною. «Тільки без паніки! Головне – взяти найнеобхідніше і швидко спускатися.» Ще одна кофтина і штанці з шафи… Піднявши валізу, Анна стоячи у дверях окинула поглядом свою кімнату. «Чи не востаннє?  Хто зна…» Мати у коридорі вже дозивалася доньки, заламуючи руки:

- Анно, будь ласка, швидше! Часу зовсім обмаль.

Відкинувши геть усі інші думки, крім однієї «Врятуватися!», дівчина стрімголов одягнула куртку й чоботи, і вискочила з матір’ю з квартири, забувши зачинити вхідні двері. Стрибаючи ледве не через весь сходовий проліт, вони за дві хвилини були на першому поверсі. Там вже було гамірно і не протовкнутися. Сусіди перелякано снували в напівтемряві то в один, то в інший бік, поспішаючи загрузити свої авто, або ж намагаючись скумекати де знаходиться вхід у підвал. Почувся звук падіння і в ту ж мить заплакала чиясь дитина. Золотистий ретривер голосно заскавчав, коли хазяйка щосили потягнула його за повідок до виходу. Анна намацала в темноті руку матері, щоб не загубитися у цій тисняві. Вона відчула, як ту трясе від страху і швидко обійняла її за плечі.

- Не хвилюйся, мамо. Все буде добре. Ось до укриття вже зовсім трішки. Спустимося – і будемо в безпеці.

Діставшись, нарешті, входу в підвал, Анна на мить застигла розгублено. В доволі великому приміщенні зараз було ніде яблуку впасти. Одинока лампочка під стелею ледве розсіювала темряву і час від часу миготіла, ніби маяк. Всередині було холодно і волого, проте іншого вибору у них не було. Силячись проштовхнутися через натовп, дівчина мимоволі відсторонилася від матері. Треба було пройти вглиб, подалі від входу.

Перебуваючи десь напівдорозі до протилежної стіни, дівчина почула різкий свист і одразу ж за ним громоподібний звук вибуху, який, пролунав прямо над ними. Анна відчула сильний поштовх і впала би, якби не суцільна стіна натовпу. Світло під стелею в ту ж мить погасло і всі опинилися у цілковитій темряві.