Духи лісу

Ледь помітна тінь пробиралася через лісові хащі. Вона йшла обережно, постійно оглядаючись, ніби за нею хтось стежив. Гілки кущів чіплялися за її одяг, заважаючи просуватись вперед, але вона йшла. Місяць та зірки від неї затулили густі крони дерев, але вона знала дорогу — цей ліс був її як рідний. Коли вона проходила невеличку галявину, місяць, нарешті, освітив її фігуру, являючи лісним мешканцям струнку рудоволосу дівчину у зеленій сукні і такій же накидці з капюшоном. Вона обережно скинула капюшон, ніби боялася, що без нього її тут впізнають, нервово озирнулася і, відмітивши щось поглядом, вдягла капюшон і знову пішла вперед. Раніше доброзичливий ліс продовжував хапати її за одяг, дряпати обличчя, що дуже засмучувало дівчину.

— Я думала, ми друзі, — тихо прошепотіла вона лісу, знов обережно озираючись. — Пусти, лісочку, я ж це роблю для тебе. Для всіх. Я так вирішила і нікому мене не спинити. Я готова принести цю жертву. Тільки пусти!

Весь її світ захопила війна і лише один чарівний кристал міг врятувати людей і ліс від знищення демонами з іншого виміру. От тільки людина, яка візьме кристал і його силу буде вимушена полишити звичне життя — вона назавжди залишиться духом лісу, його силою і охороною. Дівчина знала, що ніхто не наважиться на це, навіть попри жагу мирного життя, всі вони були боягузами і надто чіплялися за своє смертне життя. Але вона не така! Вона із древнього роду шаманів і її змалечку вчила бабуся як розмовляти з лісом, шукати трави, варити цілющі зілля та рятувати життя. Звісно вона теж хотіла звичайного життя, свою сім'ю та дітей, але цей світ був надто жорстоким для здійснення її бажання. Можливо, в іншому житті, якщо воно буде, вона знову зустріне Нівера і буде жити з ним щасливо, але не зараз. Вона знала, що Нівер буде злитись, коли прокинеться і побачить ту записку на пустій половинці ліжка, але він згодом пробачить. Нівер... Чудовий, розуміючий Нівер... Вона вже сумувала за ним. Їй так не хотілося його залишати, але вона це робила задля щастя всього люду. Тільки б він не прокинувся раніше і не побіг за нею! Якби він почав її вмовляти, вона б не змогла йому чинити опір. Дівчина підняла голову, щоб розгледіти вигнутий серп молодого місяця у чорному небі. Одинока сльоза скотилася її щокою. Вона сумувала за Нівером, за своїм покинутим життям, але так треба. Більше жодних сліз. Вона зробить це. Ще трошки.

Ліс поступово розступався. Він прийняв її волю, непохитність. Легкий вітерець лоскотав її щоки, руки, колихав сукню і волосся. Ліс говорив з нею голосом вітру.

— Хай буде так, — ніби шепотів він їй своїми гілками та травами.

Дівчина вже майже дісталася заповітного місця, де в оповитій плющем скелі ледь виднівся прохід в печеру, як позаду неї почувся незвичний для лісу шурхіт. То була людина. Хтось йшов за нею. Дівчина озирнулася, але нікого не побачила. Той, хто її переслідував, був надто обережний і обачний.

«Тільки б не Нівер… — подумала дівчина. — Хто завгодно, тільки не він!»

Вона повернула назад, намагаючись відшукати того, хто за нею йшов, але переслідувач десь заховався. Дівчина знову направилася до печери, вже відгорнула рукою гілки плющу, щоб протиснутися всередину, як її схопила за лікоть міцна чоловіча рука.

— Стій, Фіоро! Не чини так зі мною!

Фіора обернулася. Перед нею стояла кремезна фігура Нівера. Вони були такою незвичною парою: вона — тоненька і тендітна, невисока рудоволоса дівчина з темними, як ніч очима, і він — високий, широкоплечий, втілення сили та міцності, з каштановим волоссям, стягнутим у хвіст, і зеленими, як той ліс очима. Вони завжди привертали увагу, їм пророкували вродливих дітей, але… Світ гинув і врятувати його могла тільки Фіора. Але тоді не буде більше «їх», не буде ні дітей, ні особистого щастя. Зате інші зможуть жити.

— Я мушу, Нівере, пусти! — Фіора намагалася вирвати свою руку з чіпкої хватки коханого, але він тримав її міцно, хоч і ніжно.

— Як же я без тебе, Фіоро?.. — в очах чоловіка заблищали сльози. — Заради чого мені тепер жити?

— Ти знайдеш собі іншу. У вас будуть діти. Ви проживете довге і щасливе життя. Тільки дозволь мені це життя всім дати. Відпусти!

— Не відпущу!

Нівер притягнув Фіору у свої обійми і почав цілувати її губи, щоки, чоло… Сльози знову бризнули з очей Фіори, хоч вона і обіцяла собі більше не плакати.

— Як ти не розумієш, Фіоро, — шепотів Нівер їй прямо у вухо, лоскочучи своїм гарячим диханням. — Без тебе у мене не буде життя. Я не хочу іншої жінки. Не хочу дітей від іншої. Тільки ти в моєму серці.

Фіора тяжко зітхнула. Їй так не хотілося полишати м’які і теплі обійми коханого, але вона мусила. Вона вже переконала себе, що так буде краще, тепер вона мала переконати і його.

— Якщо я цього не зроблю, Нівере, то життя не буде ні в кого. Ми всі загинемо. Демони знищать нас світ. Тільки стародавня сила лісу зможе нас всіх врятувати.

— Але чому ти? — Нівер подивися їй прямо у очі. Навіть у нічній темряві вона бачила, як вони блищать. Невже від сліз? Фіорі не хотілося, щоб він через неї плакав. — Хіба хтось інший не може пожертвувати собою? Хтось не такий молодий, хтось одинокий?

Ледь помітна посмішка торкнулася губ Фіори. Такий кремезний, сильний, а такий наївний!

— Любий, якби хтось інший міг, то вже давно б це зробив. Шаманів майже всіх знищили. А простим людям не вистачить сили прийняти в себе стародавню магію. Я мушу. Це мій обов’язок перед людьми, перед природою, що дала мені ці сили. Розумієш, Нівере?

— Розумію, але не можу прийняти.

— Ти звикнеш жити без мене. Пройде час і тобі стане легше.

— Я не хочу звикати, — погляд Нівера раптом став дуже рішучим. — Я піду з тобою. Я допоможу тобі, стану таким же охоронцем лісу, як і ти.

Фіора закрила очі і глибоко вдихнула. Який же він упертюх! Завжди стоїть на своєму до самого кінця. Тому вона йому не казала, що йде у ліс. Але Нівер все одно якимось дивним чином її наздогнав. Мабуть, тільки прикидався сплячим.