21:44

Шлях до потрібного місця тривав якихось п’ять хвилин, але, саме за цей час, Яна ще більше приросла до руки вже знайомого незнайомця, ніби вони ставали одним цілим.

Дивно було відчувати те, що відчувала дівчина. Вона колись була заміжня та не одноразово зустрічалася з іншими чоловіками, але жодного разу не відчувала того, що відчувала зараз, крокуючи поруч із Крістіаном. Він був для неї загадкою, але одночасно з цим, в середині гріли душу відчуття, ніби вона знала його все життя та довіряла повністю.

- Це ялинка, - озвучила Яна очевидне, коли вони дійшли до головної площі міста на якій красувалася височезна пухнаста красуня, біля якої збирався натовп бажаючих подивитися на це святкове диво.

- Не проста ялинка, а головна ялинка міста, - зовсім не зважаючи на інших, задоволений чоловік розвів руками та покрутився навколо своєї осі, надаючи цьому місцю особливого значення. - Сюди звідусюди стікаються цілими сім’ями, аби тільки постояти поруч, перейнятися духом Різдва та загадати найзаповітніші бажання, - Крістіан мрійливо закрив очі та піднесено вдихнув повітря, яке повністю було просочене морозною свіжістю та святковою атмосферою. - Як вважаєте, чи не це місце, є епіцентром живої енергетики самого Різдва?

- Вам краще знати, - видихнула Яна та по доброму позаздрила цьому чоловікові, який дивував її свої людськими якостями, не притаманним жодному із її знайомих.

Крістіан був особливий, не такий як всі: загадковий, мрійливий, цікавий, щирий, відвертий, душевний, безпосередній, розумний, веселий, романтичний, гарний. Такий собі ідеал кожної жінки – бажаний, але, ніби не реальний казковий персонаж. Вона дивилася на нього та все більше схилялася до думки, що такі як він, все ж таки падають з неба, бо було у ньому щось не земне.

- Ви, як ніколи, праві, - лукаво посміхнувся Крістіан з зарозумілим розумінням справи та потягнув дівчину ще ближче до заданої цілі. – Ходімо, - сказав він далі, підштовхуючи Яну до здоровезних прикрас у вигляді подарункових коробок, що стояли у самої основи високого та святково прикрашеного новорічного дерева, як додаткова декорація.

- Куди? – перепитала дівчина та стрепенулася, розуміючи, що далі ходу немає, а перед ними вже була невисока залізна загорожа, складена із кованих перегородок, що зупиняла усіляких вандалів чи дикунів, залізти на самий вершечок зеленої красуні.

- Під ялинку, - ость так, просто, відповів той, майстерно відставляючи огорожу, неначе й правда знав усі лазівки.

- Що, прямо в середину? – здивуванню Яни не було межі. Здавалося, що чоловік говорив абсурдні речі з непохитною впевненістю в собі, і це лякало та зацікавлювало одночасно, спонукаючи кров бурлити, а нерви лоскотати по-особливому.

- Так, а що тут такого?

- Це ж вандалізм, - стояла на своєму Яна, зиркаючи по бокам, чи бува ніхто не слідкує за їхньою нахабністю, хоча, десь в середині, дух пригод вже вирував на повну та підштовхував кинути виклик самій собі.

- Ви – ще та боягузка, - засміявся в голос Крістіан та саме цим вколов Яну по її самолюбству, - а де дух авантюризму, дитяча безпосередність? – ніби глузливо підштовхував перетнути кордони дозволеного.

- Якось не хочеться в передріздвяну ніч за гратами сидіти, - озвучила свої побоювання доросла дівчина, яка, насправді, вже майже готова була на цю авантюру, більш схожу на дитячу витівку. - А якщо ми її завалимо?

- Не завалимо, - спокійно відповів Крістіан, відчуваючи, що Яна, ще трошки – і здасться. - Вона добре закріплена, - додав згодом. - Якщо скажу, що сам перевіряв, - повірите?

Либі, що засяяла на чоловічому обличчі разом з танцюючими бровами, довіряти не можна було, але спокусливе відчуття все ж заставило Яну піддатися на грайливі вмовляння.

- О, Господи! – видихнула вона за мить. - Переконали, - накрила обличчя долонями, неначе під емоціями ховала яскравий рум’янець, що загорівся від давно забутих хвилювань.

- Радий, що Ви наважились, - Крістіан щиро радів подібній пригоді та дівочій реакції, що його тільки веселила, - тільки після Вас, - пропустив Яну вперед та направив під пухнасті голки високої красуні, що весело миготіла яскравими вогниками.

- Це – ідіотизм якийсь, – продовжувала по-своєму галасувати Яна, але, віддавшись на поталу чоловікові та довірившись йому повністю, вже почала продиратися між пишними гілками лісових красунь, що одна за одною були закріплені на височезному залізному каркасі, який і формував новорічну габаритну ялинку. - Тут немає куди лізти, і голки коляться! – напівзігнута, пробиралася до серцевини.

- Нічого страшного, - відповів Крістіан слідуючи за дівчиною, притискаючись до її спини своїми грудьми.  

- Сама собі не вірю, - в повному емоційному піднесенні та з іскрами в очах, Яна мало не пищала від відчуттів, що горіли феєрверками. Все її тіло тремтіло, але це тремтіння було таким приємним. - Я по ялинкам ніколи не лазила, - схвильовано зізналася чоловіку, відчуваючи себе хуліганкою, яку ось-ось застукають на гарячому. - Нас точно не впіймають? – у сумбурному хвилюванні застигла на мить та присівши у самої основи, задивилася, сприймаючи світ навиворіт, по дитячому радіючи цьому факту.

- А треба? – Крістіан присів поруч та нахилився до вушка, прошепотівши грайливо.

- Ні, звісно, - стрепенулася. - Господи! – додала за мить, стараючись говорити пошепки, аби їх ніхто не почув. - Я сиджу під ялинкою, - в порівнянні з початком вечора, зараз вона торохтіла не припиняючи. - Не можу в це повірити, - на її балакучість діяла зайва емоційність моменту.

- Віра – це особливий дар, - задумливо, Крістіан підняв свою руку до дівочого обличчя та повернувши його до себе, споглядаючи як у зіницях Яни мерехтять відблиски яскравих ліхтариків, потягнувся за поцілунком. - Прийміть же його, - промовив біля самих губ та згодом поцілував заворожену, насолоджуючись солодким смаком її пухких спокусниць.

Цей поцілунок вибив повітря з грудей, душу з тіла, розум з голови та мету їхнього приходу з пам’яті. День, місце, людина – все настільки було особливим та значимим, що здавалося нереальним.