24 грудня (18:24)

Пухленькі губи новонароджених крихіток, що лежали у прозорих боксах, зачаровували своїми першими посмішками та наповнювали стіни лікарні особливою енергетикою. Маленькі клубочки, що за останню добу прийшли у цей світ, вже були кохані своїми батьками, які їх з нетерпінням чекали, вигріваючи та плекаючи під серцем до сьогодні, аби вперше взяти на руки та подивившись в оченята, встановити магічний зв’язок між матір’ю та дитиною.

Спостерігаючи за крихітними згортками з коридору, через скло лікарняної палати, Яна ніжно посміхалася з гіркотою в очах, адже найбільше всього у своєму житті вона хотіла стати мамою та на собі відчути весь спектр неперевершених емоцій та відчуттів, яке може подарувати лише чудо народження.

Це були бажання. Заповітні бажання, але не здійсненні. Все, що вона могла, це тільки вести породіль як лікар-акушер та приймати дітей під час їхнього народження, з радістю в очах, але з тугою в серці, лише збоку наглядаючи за болючим процесом, який є і найщасливішим для жінки.   

- Що ти тут робиш? – неочікуване питання прозвучало майже біля вуха, перервавши момент слабкості, від чого Яна трохи здригнулася. - Твоя зміна ще о восьмій ранку закінчилася. Ти на годинник дивилася?

Пристаркувата жіночка у медичному костюмі фіолетового кольору, стала поруч Яни та слідуючи її прикладу задивилася на немовлят, що тихенько сопіли у дві дірочки, спонукаючи споглядальників зворушливо посміхатися.

Галина Іванівна, а саме так звали старшу медсестру у цьому відділенні, була серцем та душею цих стін і по праву посідала своє місце, керуючи середнім та молодшим персоналом. Часто буркотлива жіночка із зайвою вагою, не тільки своїм виглядом, але й повадками походила на матінку-квочку, яка підгрібала під свої крила усіх, кого могла, тож і до Яни Олексіївни вона відносилася, як до власної дочки, з усією любов’ю та прискіпливим повчанням.

- Я вела прийоми у жіночій консультації, - не відриваючи очей від прозорого скла, відповіла Яна спокійним голосом, добре знаючи, що за незадоволенням в голосі жіночки, ховається щире переживання.

- От скажи мені, - втиснувши від обурення руки в боки, Галина Іванівна почала промивання мозку, - як ти мужика знайдеш, якщо мало не прописалася тут? 

- А я й не шукаю, - спокійно відповіла без зайвих емоцій, згадавши гіркий досвід та розлучення від якого ще й досі не відійшла.

Останні роки у шлюбі та його дзвінкий крах із прокльонами та звинуваченнями з боку родичів минулого чоловіка, вразили в саме серце, ще більше вкоренивши в голові хибні усвідомлення своєї дефектності.

- А даремно, - видихнула жіночка, явно не радіючи тому факту, що Яна поставила на собі хрест. - Не хочеш для шлюбу, знайди для здоров’я.

- Так говорите, ніби вони з неба на голову падають.

- Довго ти ще будеш сюди ходити? – перевела тему старша медсестра, не маючи бажання слухати відмовки, адже в її молодості, якщо щось хотілося, чи когось, жінки, навіть з дітьми на руках, умудрялися знайти собі як не чоловіка, так коханця.

Яна важко видихнула, розуміючи, що її вже не вперше застукали за подібним розгляданням. Відповіді на це питання вона не мала. Хоча, чому не мала? Відповідь була зрозуміла, як божий день, та тільки від цього на душі ставало ще паскудніше, викликаючи жалісливі емоції втоплені в повній безнадії.

Ковтнувши колючий клубок, що став посеред горла, Яна продовжила пильно вдивлятися в крихітні личка безцінних подарунків до Різдва, лише про себе відповівши на поставлене питання.

“Вічно” – звучало страшним вироком та відлунням віддавало в пораненій душі.

- Ох, люба, не рви серце, - Галина Іванівна довго не могла дивитися на картину, що заставляла її серце кров’ю обливатися. - Ти молода красива дівчина, у тебе ще все попереду, - поклала вона свою м’яку та теплу долоню на плече дівчини та лагідним погладжуванням пройшлася по довжині руки.

- Так, - відповіла Яна, витерши вразливу сльозу, яку не вдалося втримати.

У тій солоній краплині вималювалися пекельні спогади шестирічної давності, коли вона разом зі своїми друзями та чоловіком потратила в аварію, вилетівши у кювет, на дні якого, разом з уламками автомобіля, залишилися усі надії на її материнство. Роки лікування, декілька спроб штучного запліднення, які мало не зґвалтували організм та у висновку не принесли жодних позитивних результатів, адже жоден із ембріонів не прижився.

У підсумку: чоловік швидко кинув не придатну для зачаття та виношування жінку, полишивши її саму на поталу депресії та саморуйнації. Тепер залишалося лише приходити сюди та дивитися на маленьких крихіток у інкубаторах, яким вона допомогла народитися, уявляючи янголятко, яке ніколи не назве її мамою.

- Сніг пішов, - вдивляючись у вікно проговорила жіночка, ніби то було справжнім чудом.

- Так, - відповіла Яна сухо. Говорити зовсім не хотілося і, слава богу, її не заставляли, давши змогу відійти від зациклених роздумів.

- Ходімо, - Галина Іванівна взяла дівчину під руку, ведучи в бік ординаторської, - додому пора. Зими вже не ті, що в моєму дитинстві, - знову повернулася до теми погоди, розбавляючи свій монолог живими емоціями. - Нехай би замело, а то вже набридло це болото. Ще й коліна крутять як навіжені, - важко видихнула. - Ніякого тобі передсвяткового настрою.

- Все буде добре, - на цей раз проговорила Яна.

- Буде, дитинко, - похлопала по руці, - буде.