Частина 16

Кажуть,коли Стефанія ступила на подвір’я рідної хати,сам час затремтів від неспокою,  і дівчина відчула його ,проте тієї ж миті  час завмер. Біля воріт стояв батько. Його постать віддалялася крок за кроком, немовби вже відпущена долею. Мати й Соломія ридали, тримаючись одна за одну, наче дві зламані гілки, що намагаються не впасти.

- Стривай, тату! — вигукнула Стефанія, і її голос був розпачем і надією водночас.

Батько обернувся. У його очах миготіли біль і гордість. Він зробив крок назад, назустріч дочці. Мати впала їй в обійми, Соломія пригорнулася збоку. І саме в цю мить хтось торкнувся плеча Стефанії. Вона озирнулася й побачила Ганса - стомленого дорогою, але усміхненого.  У його руках був букет - троянди й незабудки, зібрані так щиро, як лиш міг зібрати закоханий.

- Це тобі, - прошепотів він ламаною українською.

Стефанія притисла квіти-символ пам’яті й кохання, що ніколи не минає- до серця, поцілувала Ганса й обійняла родину. Сльози текли, але то вже були краплини щастя.

У цей час у повітрі залунав тихий шепіт - знайомий, лагідний. Дух міста.

- Твоє місто живе, поки про нього існує пам’ять. А любов керує ним. Ти відшукала мудрість і прощення, пізнала цінність дружби. Це цеглинки твого міста. Не змарнуй їх.

І тоді сталося диво.
На місці руїн почали виростати вулиці, ніби з променів світанку. Будинки зводилися зі сміху й тепла, мости спліталися з ниток довіри, а храми здіймалися із самої молитви. Сонце торкнулося дахів, і порожнеча обернулася домівкою. Не стало війни ,мир міцно огорнув своїми крилами присутніх.

Щодо інших героїв- повернулися вони у свої всесвіти і не знали більше горя,відшукавши відповіді ,які мучили за життя. Не погані-істинні підкріплені надією,що обернулася в добро. 

Так відродилося Місто, якого немає.
Не з каменю й не з золота - а з пам’яті, кохання і віри.

І подейкують: доки хтось розповідатиме цю історію, місто житиме - сяятиме в серцях тих, хто пам’ятає. Назавжди.