Частина 15

Посмішка Молоха була недоброю, навіть жорстокою і все через те ,що друзі побачили чого не слід,торкнулися предмету ,який має бути схований від очей назавжди. Ці істоти обов'язково розплатяться за свою безрозсудну сміливість кинути йому - Володарю всесвітів-виклик. Сама смерть ходить у нього на побігеньках,привівши компанію чудових душ на обід. Їм не втекти,навіть камінь їм не допоможе.

-Як вам прогулянка Садом загублених?-майже без злоби в голосі питає Молох.

-Ми повертаємось додому. Нам нема коли вести з вами ввічливу бесіду !-заявляє Любомир . Його пальці міцніше охоплюють ручку мотики до побілілих кісточок. З іншого боку Меланка тримає руку коханого як у лещатах . Очі її ледь-ледь ховають страх,та вона стояла твердо з прямою спиною дивлячись на тюремника.

Світлана переглядається зі Стефанією та іншими: вони думають про одне й те саме -потрібно тікати. Уламки каменю зібрані. У кожного був свій шматок. Надія на те,що їм вдасться відкрити портал ще жевріла у їхніх серцях. Але як їм відволікти могутнього гіганта,що стежить за кожним їхнім рухом? Вперше компанія вгледілася в навколишнє- порожнеча - не видно де небо,а де земля біла як щойно створений аркуш паперу. Без дерев чи чогось віддалено схожого на укриття. Чути тільки далеке цокання пісочного годинника.

-О, ви звідси більше не вийдете.-каже Молох, перериваючи мирний звук. І ступив крок. Друзі синхронно відступили назад.

-Не підходь ближче !-кричить Стефанія . Вихор магічної сили ,закружляв навколо неї.

Любомир здійняв мотику. Світлана запалила вогонь у руці. Військовий підняв перезарядженого автомата. Медсестра схопилася за ножиці. Тільки пан Чорновус і циганська дівчинка були беззбройні. Але ось почувся гавкіт. І слова з усіх усюд прокотилися луною. Стефанія з подивом впізнала Дух міста.

-Не чіпай їх батьку! Ти поневолив мене,але я не дам скривдити моїх друзів. 

-Як ти смієш мовити до мене так зневажливо ,твоя сила проти моєї -ніщо.-пророкотів Молох. Та наступ свій зупинив.

Усупереч словам яскравіше засяяли шматки чарівного каменюччя ,додаючи впевненості. Не здавайтеся борітеся,вам сама природа допомагає. Адже той хто переможе страх здатний творити,упорядочити хаос. І от сповнилися серця живильної сили і стали працювати як один злагоджений меанізм. Хоча до успіху ще далеко.

Розлютився гігант,тупнув ногою. Але не впали наші герої ,стояли єдиним фронтом.

От би було чим зв'язати кінцівки Молоха,затримати хоча б ненадовго-подумала Стеша,уявляючи товстий канат ,такий яким скріпляють мости для переправи через бурхливу річку. Послухалася її магія, з кишенькового виміру з'являється мотузка.

Канат, народжений з уяви Стефанії, бризнув іскрами й ожив у повітрі. Він вигинався, мов жива істота, звивався й з гуркотом обмотав могутні руки Молоха. Потім — ноги. Гігант хитнувся, не очікуючи такого удару.

На мить усі затамували подих.

Любомир відчув, як серце калатає в грудях: «Невже вдалося?..» Його пальці ще дужче вп'ялися в руків’я мотики, бо він знав - перемога ніколи не приходить легко.

Меланка притисла його руку до своєї, намагаючись спинити тремтіння власних пальців. У її очах сяйнула надія - крихітна, але така сильна, що змусила її усміхнутися крізь страх.

Світлана ледве стримала вигук радості, коли вогонь у її руці спалахнув ще яскравіше: «Так! Ми можемо!»

Військовий зціпив зуби, підняв зброю вище й прицілився просто у груди гігантові. Йому хотілося стріляти, та він чекав — кожна куля тепер на вагу життя.

Медсестра дивилася широко розплющеними очима, стискаючи ножиці. Їй ніколи не випадало бути на полі бою з таким ворогом. Та тепер вона стояла, і думала лише: «Лише б вони вижили. Лише б усі..»

А пан Чорновус, затиснувши кулаки, прошепотів собі під ніс: «Це історія, яку я мушу записати… аби ніхто не забув. Долю ,що з віків не змінювалася переробити наново ».

Гігант, однак, раптом розсміявся. Його сміх був важкий, як обвал скелі. Здавалося, він трясе саму землю. Канати затріщали, натягнуті до межі.

- Ви гадаєте, що зможете мене зв’язати? - загримів Молох. - Я більше за сам час! Я - кінець і початок!

Він сіпнув руками — і канат скрипнув, затріщав, та ще тримався. Друзі злякано перезирнулися.

Стефанія заплющила очі, вливаючи в канат всю силу віри, що лишилася в ній:
- Тримайся… тримайся…

А десь у глибині білої порожнечі знову пролунало тихе цокання пісочного годинника. І всі відчули - у них є тільки мить.

Канат тримався на чесному слові, тріщав, мов стара мотузка на млиновому колесі. Молох уже збирався розірвати пута одним ривком. І саме тоді вперед виступив Тарас.

Він не мав ні магії, ні кулемета, тільки простий ніж — кована сталь, відточена в руках майстра. Та зараз у його очах палав вогонь, і він здався вищим за самих велетів.

- Це за всіх нас, виродку! - вигукнув коваль.

Його рука злетіла вгору, й ніж, мов спалах, полетів у білу безмежність. Мить - і лезо врізалося просто в око Молоха.

Гігант заревів так, що простір здригнувся, а невидимі стіни довкола затремтіли. Він хапнувся за обличчя, похитнувся, а канат тугіше впився у його кінцівки.

Друзі не змарнували шансу.
- Зараз! - крикнула Стефанія, піднімаючи вгору свій уламок каменю.

Уламки в руках інших спалахнули одночасно. Фіолетове сяйво об’єднало їх у єдиний промінь, що пронизав повітря й ударив у порожнечу, розкриваючи портал.

А Молох корчився в путах, із леза в його оці стікав чорний вогонь. Його рев був схожий на грім, що роздирає небо.

- Ви… ще пожалкуєте… - прогарчав він, та друзі вже кинулися до сяйва. В них був шлях, мета, до якої рухалися разом. Світло поглинуло їхні силуети,залишивши велетня ні з чим.