Частина 14

Вони увійшли до лабіринту  мов у нутро світу, що давно забуло, що таке сонце. Стелі не було видно. Напівпрозорий туман стелився попід ногами. Холодний левкий. Стежки плуталися одна за одну, стіни дихали небезпекою і здавалося всотували страх. А з тріщин між камінням проступали щупальця м’ясоїдних рослин, що тремтіли в очікуванні.

- Тримаймося разом! - крикнула Стефанія, повертаючись до Світлани. - Якщо втратимо одне одного - ми пропали.

Світлана кивнула, стиснула її руку, а в іншій утримувала жмут чарівного світла, що мерехтів жовтими вогниками. Воно билося мов серце, і темрява сахалася від нього, наче вовк від полум’я.

Гігантський павук з глухим шелестом сповз зі склепіння, його червоні очі палали в мороці. Він кинувся, зловісно шиплячи, і в ту ж мить бух! бах! - пролунала черга з автомата. Військовий, зціпивши зуби, стріляв на ходу:

- Назад, тварюко! Це тобі не нічна варта!Геть!

Коли павук впав, у повітрі запахло гаром і попелом. Проте рослини не зупинялися - вони вилися по ногах, по руках, хапали за шию, тягнули до трясовини з колючок.

- Ріж, Тарасе! - вигукнула медсестра, зриваючи ножем павутину з руки дитини. - Вона ще дихає!

- Тримай її голову, я прорублю шлях! - відказав коваль. Його руки тремтіли, але лезо різало впевнено. Кров капала на землю - не їхня, але жива.

Циганська дівчинка прокинулася з криком і вчепилася в медсестру, як у мати. Очі її були чорні, блискучі від сліз, проте в них — вдячність. І знепритомніла знесилена враз.Маленька рука впала розтиснута. Жінка перевірила дитину,-дихає-, і обоє Тарас і медсестра зітхнули з полегшенням.Тоді коваль перейняв її на свої мозолисті,але теплі  руки,притримуючи обережно голову ,і поніс дівчинку . 

Тим часом троє інших - Любомир, Меланка і пан Чорновус - попрямували вперед. Шлях розійшовся мов зміїне роздоріжжя.

- Треба розділитися, - сказав Чорновус, погляд його сивих очей горів. - Відчуваю: камінь не терпить страху. Він сам знайде того, хто не зупиниться.

Любомир кивнув, стиснув долоню Меланки й шепнув:

- Я знайду тебе. Хай що.

Коли вони знову зустрілися - то було в серці лабіринту, посеред кам’яного обеліска. Він сягав стелі, шершавий, подряпаний часом. У самому його центрі сяяв пурпуровий уламок - врослий у породу, немов серце, що кам’яніє від спогадів.

-Це він… - прошепотала Меланка. Затріпотіло її серце мов метелик у скляній клітці. Вона відчула його силу. Та що там: усі могли розрізнити острах змішаний з захватом, що бринить усередині як забутий колодязь з-під землі. З цілющою рідиною,  схованою за тонною ґрунту.

-Тримайтеся осторонь. - Любомир дістав мотику. - Спробую витягти.

Він замахнувся - тринь! - перший удар розкришив пил. Другий - розбив частину стіни. Третій - вирвав камінь разом із сяйвом, що розтеклося довкола як вода з підземного джерела.

Під їхніми ногами загуркотіло. Кам’яна плита хитнулася. Друзі ледь не втратили рівновагу. Здавалося небо і земля зараз міняються місцями.

- Щось відкривається! - вигукнув Чорновус.

І справді - з обеліска вирвалося світло, розрізало простір. Попереду, немов розчахнуті двері - сяйливий портал. Його обриси пульсували.

- Це шлях далі. Але чи всі ми зможемо пройти його? - озвалася Світлана, підходячи з рештою друзів. Вони стояли єдиним фронтом, запиленими, втомленими, але живими.

Любомир притис до грудей камінь.

- Ми дійшли досі разом. Тож і пройдемо - до самого дна. 

Пил ще висів у повітрі, осідав на плечі, обличчя, вії. Ніхто не говорив. Поруч блищав портал — теплий, м’який у світлі, ніби дихав, як живе створіння. Але ніхто не поспішав увійти.

Стефанія підійшла ближче, доторкнулася до уламка каменю в руках Любомира. Її пальці затремтіли - не від страху, від чогось іншого. Від тягаря, який вони всі несли разом.

- Ти в порядку? - запитала Меланка, торкнувшись його плеча.

- Тепер - так, -тихо відповів він. — Але те, що ми бачили… те, через що пройшли… Я більше не той, ким був раніше.

- І я, - зізналася вона. - Мені здається, я вперше дозволила собі бути слабкою - і вижила.

Світлана підняла очі на склепіння:

- А я вперше побачила, як світло не вбиває — а рятує.

Медсестра сиділа на коліні біля дитини,що досі спала на руках Тараса і плакала крізь сон. Жінка витирала солоні доріжки сліз малої. Дівчинка знов інстинктивно вхопила її за руку — міцно, мов за нитку, що веде крізь хаос.

- Ви всі… справжні, - тихо мовив військовий. - Я дивився на смерть -  і побачив життя. У ваших діях. У ваших очах. І вперше за довгий час - я хочу вижити не заради обов’язку, а заради надії.

Пан Чорновус мовчки стояв трохи осторонь. Його очі - ті самі, старі, втомлені - блищали. Не від сліз, а від світла, що зросло зсередини.

- Ми ще не перемогли, - сказав він нарешті. - Але вже стали тими, хто може це зробити.

Любомир притис камінь до грудей. Пульс від нього передався до серця.

- Він мовчить. Але ніби знає. Куди нас веде.

Стефанія глянула на портал, а тоді — на кожного з них.

- Перед тим як ми зробимо крок… Я хочу сказати. Ви - моя родина. Не обрана, не призначена - вирощена. Болем, правдою, вірою. Дякую вам.

Мовчання було згодою. Мовчанням - вони вклали в ці слова своє.

І лише коли перше тепло порталу торкнулося їхніх пальців — вони відчули: щось завершується. І починається зовсім інше.

Портал дихав. Він кликав. Але з кожним кроком крізь нього - не майбутнє, а минуле простягало руки. Та енергія затягувала в себе наче чорна діра. Оступишся - безповоротно розчавить собою

Світ зсередини порталу був не схожий на жоден інший: не колір, не форма, а відчуття - тепле й водночас болюче, мов старий лист, знайдений випадково. І кожен побачив своє.

Стефанія.
Їй здалося, що вона стоїть біля старого вікна, крізь яке ще в дитинстві виглядала батька. Сніг падав, а його не було. Мама спала в кріслі, змучена. Стеша тоді стиснула зуби і прошепотіла вперше: «Я виросту — і сама все врятую».