Частина 12

Коли останній вогонь згас у колі ритуалу, земля під ногами зрушила. Сховані механізми древньої печери загуркотіли, розсунулися скелі - і між ними відкрився вузький, прозорий міст. Він не мав опори, лиш сяйво - сріблясте, мов пам’ять, що тягнеться ниткою крізь усе життя. Це був міст часу.

- Тут кожен піде сам, - промовив пан Чорновус, дивлячись не очима, а ніби серцем. - І лише той, хто побачить минуле - справжнє, без прикрас - зможе знайти свою точку на мапі, місце сили, де спочиває уламок каменю.

Дух міста не говорив - лише присутністю своєю був поруч. Як тепло на потилиці. Як шепіт: "Йди, слухай, пам’ятай."

Стефанія ступає на міст, і одразу навколо постає її двір, лелека на даху, батько з валізою, мати з пігулками, маленька Соломія з фарбами на руках. Стефанія - не дитина і не доросла, між світами. Доводиться згадати, як мовчала в критичну мить, як соромилась бути слабкою, як тікала думками в книжки. І ось перед нею - лисиця, вогнекрила, хитра, вертка. Це її страх невловимості - що вона не встигне, не врятує.

Лисиця кидається навколо,гавкоче - Стефанія не бореться, а простягає руку. Лагідно. Не приборкує - а приймає.

«Я теж боялася. Але тепер не тікаю».

Лисиця сідає поряд, і на шиї в неї з’являється амулет - червона краплина на нитці. Це нитка теперішнього.

Любомирів міст веде через військове містечко. Шикування, накази, очі батька — холодні, кам’яні. Любомир іде з гітарою на плечі, хоч навколо — наказ бути "чоловіком без сліз". У серці - суміш люті і вини.

Перед ним виростає вепр - дикий, розлючений, із очима, схожими на батькові. Це його гнів. Некерований. Рве і не слухає. Хлопець не тікає. Він кладе гітару на землю і каже:

«Мені можна злитися. Але я - не звір».

Вепр спиняється. Тремтить. І перетворюється на спокійного віслюка з дзвоником на шиї - дзвін минулого, що більше не болить.

Меланчин шлях через темний сад. Калинові кущі, зламані стежки, дівочі сльози, які ніхто не витирав. Її самотність стала звичкою, а мовчання - бронею. Вона йде й бачить себе на кожному кроці - покинуту, відвернену, зламану.

І тут виринає журавель, але чорного кольору. Він клекоче, відштовхує, б’є крилами. Це її сором, її віра, що вона - обуза.

Вона підходить ближче, не боячись, і каже:

«Я варта. Я любов, не провина».

Птах плаче - сльозами, що стають калиновими ягодами. На одній з них - точка, крихітна пульсуюча іскорка. Її місце.

 Чорновус не проходить свою путь,а пролітає на крилах чорного ворона,якого зустрів як старого друга.

-От ми і побачилися - каже старий тихо гладячи птаха по дзьобу,перед тим як птах віддав свої крила. 

Світлана зустріла ведмедицю і спочатку  не на жарт злякалася,але взявши себе в руки, жінка промовила:

-Я тут щоб допомогти,не битися,проте знайти того кого люблю. Як і ти - своє ведмежа-тоді тварина відступила, і під її лапами виднівся офіцерський кітель  чоловіка. Пані Звернигора впізнала його одразу , тремтячими руками підняла з землі та накинула собі на плечі,ледь вдихаючи рідний запах. Тепло  огорнуло її душу,вона знала куди їй іти.

Військовий опинився сам на сам із вовком-одинаком,який гарчав і блискав жовтими очима. Спочатку думав його застрелити,проте щось завадило .Поведінка звіра нагадала його самого,коли тільки-но приєднався до армії,і не хотів слухати наказів старших по званню. І от чим непослух обернувся-він сам без побратимів б'ється, за що?

- Тепер я знаю,що потрібно бути смиренним.

Одне вовче ікло випадає ,а з нього проростає маленький мотузок. Вовк ступає собі з дороги,а військовий підбирає талісман і вішає собі на шию,йдучи вперед.

Медсестра зустрічає на шляху сову,її крило перебите. Не знаючи чому жінка заговорює з птахом,роблячи перев'язку:

-Інколи я сама не знаю,чи роблю все правильно і це ранить.

Сипуха  просто ухнула,не клюнула ,як можна було очікувати. І враз пропала з очей. Одне перо випало і заіскрилося у світлі сонця. Медсестра підхопила його і сховала у кишені. Далі веде сама думка , і вона йде за нею.

Коваль Тарас іде верткою стежкою,що видніється з-поміж почорнілої трави і натикається на бика ,той бодається одним вцілілим рогом.

-Ти вперто віриш ,що всесильний,але часто голодував. І то тебе ламало.- З сумом зауважив чоловік. Широкі ребра  виднілися за шкурою,звір явно не доїдав. Так нагадував дитинство коваля.

-У мене завше печиво про запас-чоловік дістає ласощі,кидає перед биком . О,диво -тварина заспокоїлася, прожувала запропоноване печиво і відійшла до дерев. А Тарас помітив уламок закрученого рога  і підібрав його як згадку.Ноги правильним шляхом ведуть.

Останніми йшли цигани чоловік жінка та їхня дитина,аж тут посеред шляху щось шкребеться ,з -під землі-визирає кріт? Тільки пазурі в нього довші очей не видно.Жахнулися дорослі. Тільки дівча зробило крок уперед.

-Який милий- каже маленька дівчина- і такий безпорадний ,бо сліпий.

Відійди раптом заразу підхопиш-каже батько,утримуючи доньку на місці.

-Ви впевнені ,що ховатися  подалі від усіх краще рішення,аніж спробувати побачити світ?- раптом питає дитина впершись серйозним поглядом в батьків. Навіть цей кріт не боїться сонячного світла і прагне побачити. 

- Певно що триматися наших традицій -вірна річ. Ми небагато упускаємо-запевнив батько. Дівчинка засопіла,бо вона не зовсім погоджувалася зі його словами. І замість вияву покори чи образи зарилась пальцями у вогку землю, що після була м'якою ,і вийняла рожевого хробака.

-Ось тобі хробачок-вона дала сліпакові їжу і той схопивши кігтями поживу ,зник у норі. Замість нього на поверхні лежав чорний камінчик-вугілля. Дівча підібрало знахідку і у супроводі батьків покинула ліс.

Усі герої проходять свій міст.

І кожен повертається до зали Серця зі своєю ниткою, світлом пам’яті. Коли остання крапля душі повертається, мапа оживає: серед лісу з’являється знак - коло, хрест і вогонь.