Частина 11

Ліс поступово розступався. Корені ставали рідшими, дерева - нижчими, а повітря густішало магією. Попереду світився отвір у скелі, утворений не природою, а задумом — стародавнім і мудрим. Симаргл тихо загавкав, ніби сказав: Тут. Його крила затріпотіли, змахнули пил старих слів.

Любомир і Меланка переступили поріг печери - і опинилися у тому, що важко назвати просто місцем. Це було Серце Міста, кам’яне коло, оповите лавандовим сяйвом. Зовні почав падати сніг,присипаючи білого пороху на землю,подекуди крізь плити прозирала трава. Над головою оберталася візерунчаста стеля з вирізаними оберегами. На стінах - символи з різних епох: трипільське коло, слов’янський знак Перуна, хрест із калини, шеврони минулого. 

І тут вони побачили Стефанію, що стояла зі свічкою в руках, вдіта у легеньке пальто,джинси і чобітки. Поряд -  пан Чорновус, високий і мовчазний, схожий на самий час. Його важка куртка виблискувала зміїною лускою. Медсестра, військовий,-у відповідній формі, собака, що колись вів їх  навіть цигани-в розшитих золотою ниткою шатах- усі були там, мов чекали саме на них. Вогники тремтіли навколо, ніби душі минулих мандрівників.

- Ми всі тут, - мовила Стефанія, голос її тремтів- окрім моїх батьків і Соломії. Але, здається, це - не кінець, а початок. Щоб відкрити шлях далі, нам треба провести ритуал Маланки.

Пан Чорновус кивнув і виступив наперед. Його голос глухо прокотився куполом:

- Цей обряд не про розвагу. Маланка - та, що водить межами життя й смерті, жарту і правди, маски й серця. Ви станете обличчями її - і промовите іменем свого кореня. Усі -- по черзі.

Коло замкнулось. На прямокутний невисокий постамент,що служить тут вівтарем,кожен поклав свій символ: маску з дерева, стрічку, калину, білу свічку,пиріг,гвинтівку,ампулу ,молот,срібні прикраси .Стефанія першою запалила свою свічку і прошепотіла:

- Я - з Полтавщини. Я з любові. Я шукаю неба в очах тата, неслухняної коси Соломії і долоні мами, що шукали мого плеча в ночі. Я - повернення.

Свічки по колу спалахували. Їхнє світло грає з тінями на обличчях кожного з присутніх ,додаючи містерії в подію. Вони ніби дихали в унісон зі  Серцем Міста. Меланка сказала:

- Я - мовчання, що навчило співати. Я - корінь, що тріснув, але пустив нову гілку. Я -та, хто не втекла.

Любомир підхопив:

- Я - не ідеальний. Але справжній. Я - син, що пам’ятає, навіть коли злиться. Я - долоня, простягнута крізь час.

-Я-мати,що не припиняє вірити.-каже Світлана- Я-світло, що осяє вам шлях.

-Я -темрява ,куди ви боєтесь ступити- мовить пан Чорновус глибоким голосом-проте необхідна ,щоб жило світло.

-Я той, хто став між світлом і темрявою зі зброєю в руках,жертвував тілом і душею-голос військового хрипкий,але впевнений.

-Я -та, хто лікує -медсестра вимовляє,її обличчя бліде, та очі сяють сміливістю.

-Я -коваль зброї,як власної долі.-каже бадьоро Тарас і передає свічку далі.

-Ми вільні і своєвільні,зберігачі традицій давніх-мовлять цигани вголос ,давши своїй дитині тримати свічку.

Коли останнє слово впало в центр, вогонь кола змінив колір - з білого на пурпуровий. Кам’яна підлога затремтіла, і зі скелі вийшов звук  ніби б’ється величезне серце. Над вівтарем з’явилося вікно в інший вимір - тонке, як марево. Скрізь нього мерехтіло щось інше: село, де стояли тінями батько, мати і Соломія. Вони не могли пройти - ще ні.

- Ще рано, - прошепотіла Стефанія,очі її блищали від невиплаканих сліз. Все боялася без родини лишитися,та присягнулася ,що возз'єднається із ними. - Але ми вже на шляху.

Ритуал завершився не вибухом, а тихим зітханням простору. Серце Міста прийняло їх,відкривши  свої ворота. І тепер - залишалося вирушити туди, де таїлася відповідь. Або загроза. Бо справжній виклик ще попереду.