Частина 10

Поки Стефанія поверталася додому, Меланка і Любомир опинилися у місті тіней. Будинки  без хазяїв траплялися на шляху,як мушлі на пляжі. Вони мовчали,немовби-то просто спостерігаючи за парою новоприбулих своїми порожніми очницями. Чи добрі ці тіні,чи злі хто знає? Хлопець і дівчина вхопилися за руки,щоб не загубитися і пішли уперед,озираючись довкола з острахом і цікавістю. Вони вже зрозуміли -це не село,в якому жили раніше. Коли їхні очі звикли до навколишньої темряви,то  побачили  дивну споруду схожу на покинутий замок , огорожений великим муром без слідів входу. Там, на пагорбі ,його башти хилилися одна до одної,здавалося-дунеш- впадуть,зламаються навпіл з'єднані косі-криві мости;аж тут попід ним відкрилася печера . Пара підходить до неї гадаючи ,"а раптом це наш вихід" .  Їхні шляхи розділилися, коли вони ступили на поріг старовинної печери, вкритої символами предків. Вони світилися мов зорі на небі,мерехтіли кидаючи бліде світло на обличчя закоханих. Особливо яскраво заблимали руни Єра,Турісаз і Райдо. Печера роздвоїлася як під копірку, і кожен мусив іти своїм шляхом. Дух-охоронець лише прошепотів у вуха розгубленим Любомиру і Меланці:
"Щоб перемогти справжнє зло - погляньте в обличчя своєму."

Меланка потрапила до круглої зали  з дзеркалами. Дверей,як і вікон не видно. Бігти нікуди. На усіх з дзеркальних поверхонь - образи її самої :

дитина, що плаче згорнувшись на ліжку покинута батьками;

дівчина, що тікає у ліс, бо думає лише про власний біль нерозділеного кохання;

жінка, яка мовчить, коли її серце кричить;

калина, що похилилася над водою з обламаними гілками. 

Кожне відображення стискало її душу. Змушувало сльози навертатися на очі,стікати маленькими намистинками по обличчю. Не від болю пережитого нещастя,а сорому і  страху його прийняття,бо то показувало її інший бік. Не найкращий.Той,що хотілося б забути,та вони як  колюч,що вп'явся у шкіру. Рана нариває,заважає своїм існуванням. Хтось інший на місці би розізлився і розбив дзеркала руками  в кров,та не ця дівчина . Вона усвідомлює "То теж частина мене,спотворена.."  . Раптом дзеркала тріснули, й з них вирвалися тіні. Чорти. Вони шепочуть, закручуючись у вихор навколо неї, топлячи навколишнє у морок:
- Ти втекла. Ти мовчала. Ти зрадила себе.

Меланка впала навколішки. Волосся заховало половину лиця,липнучи до вологих щік. Тепер ій справді стало боляче, минуле затиснуло її у лещата. Темрява навколо згустилася ще більше. Руки дівчини тряслися, на мить їй здалося,що помирає. Проте вона знайшла в собі сили прошепотіла правду,піднявши голову: - Так. Але я повернулася. І я люблю.

Світло прорвалося з її серця. Сліпучо-біле воно врізалося в пітьму мов спис .Тіні зойкнули й розсипалися на шмаття. Потім сяйво поступово стало фіолетовим і забрало Меланку з собою у путь.

***

Любомир крокував темним коридором слабко освітленим чадними смолоскипами, де стіни були всіяні.. очима. Погляди супроводжували його усю дорогу. Осуди. Очі судили. Гуляка. Безвідповідальний. 

Із тіні вийшов образ його батька - суворий, мовчазний в офіцерській формі. Руки перехрещені на грудях. Носок начищеного взуття стукотить по підлозі,і цей звук на мить заповнює тишу перед словами сказаними рвучко з тоном,що не передбачає зауважень :

- Справжній чоловік не вагається. Не плаче. Не сумнівається.

Любомир зціпив зуби. Все було точно так ,як напередодні від'їзду тата. Вони тоді добряче посварилися. І хлопець все ще злився на нього, хоча  внутрішньо знав-даремно.  "Тату, в нас вочевидь різні пріорітети. Стежка витоптана тобою не виглядає безпечною, не змушуй мене йти нею!"як зараз пам'ятає свої слова юнак. Він не жалкує про них просто забув сказати,що любить попри все.

- А якщо я боюсь? Якщо я не ідеальний? Не той ,ким ти хотів мене бачити? -він обережно наблизився,зазираючи татові у вічі.
- Тоді ти ніхто для мене.- батько відвертає голову,зневажливо кривлячи губи.

Обурений юнак зривається на крик,не усвідомлюючи цього:

- Ні. Я - той, хто не залишив . Той, хто любить і пам'ятає, тому ти не можеш отак викреслити мене!- хлопець пом'якшився. Брови його більше не насуплені,він мирно всміхається- Мати і я досі чекаємо на тебе. 

Очі незнайомців згасли. Фігура батька розтанула в повітрі. А Любомир зробив останній крок - до світла,що проявилося через шпаринку прочинених дверей. Він опиняється на похиленому дерев'яному мостку,що кудись веде. Хлопець бачить як двері з того боку впускають ще одну постать-Меланку,бліду і виснажену у світлі місяця ,що визирнув  з-за сріблястих хмар.

***

На середині,десь у цьому дивному місці без людей вони нарешті зустрілися. Мовчки.
Обійнялись міцно. Потім розійшлися,щоб переконатися,що неушкоджені фізично. Вразливість помітна тільки в погляді. Долоня в долоні відчувається підтримувальним канатом між прірвою і горою,яку покоряють . Дівчина і хлопець розділяють тремтливий, майже цнотливий поцілунок зі значенням "Я розділяю твої почуття і обіцяю вберегти тебе від болю"  Їм не треба слів тільки присутність одне одного . 

Ан тут міст жахливо рипить,тріскаються дерев'яні балки, і пара з криком зривається униз не встигаючи схопитися за поруччя.

Дошки під ногами тріснули з пронизливим хрустом , ніби сам світ не витримав ваги їхнього прощення. Меланка встигла лише стиснути пальці Любомира  й все зникло.

Світ похитнувся. Земля зникла. Лишився лише крик і чорна порожнеча навколо. Падіння не мало дна - їх несли вниз, мов пір’я у вітрі, але не було повітря, лише тиша. Тиша така глибока, що здавалося - вона ковтає думки. Руки, що тримались одна за одну, були єдиною ниткою з реальністю. Якби вони її відпустили - забули б усе. Навіть одне одного.

Та вони не відпустили.

Нарешті - м’який удар. Не біль, а наче дотик - пара впала на товщу моху, подібного до ковдри зі снів. Вони обоє виглядали  так ,немов вклалися спати ,і лежали на боку,повернуті обличчями один до одного. Над ними небо , але не те, що було над містом Тіней. Тут воно світилося фіолетовим і срібним, як у калюжах, коли після дощу сходить зоря.