Частина 9

Першим, що відчула Стефанія - був шум. Потік голосів, уривчасті оголошення через гучномовець, дзенькіт коліс валіз, що тягнулися по кахлях. Вона стояла посеред людського моря — аеропорт, наповнений вщерть, мов бджолиний вулик. Серце калатало. Її долоні були вологими, а думки скакали, мов горобці в клітці. Вона одна. Без Любомира. Без Меланки. Без Симаргла. Вона у новому світі, знову сама.

Стефанія повільно опустила погляд. У її руці, затиснутій так, що аж пальці побіліли, був квиток. Серед всього незрозумілого - лише він мав сенс. "Краків — Осло". Вона ковтнула повітря. Її ж дім... її ж Полтавщина. Це не Осло. Це не Краків. Це навіть не аеропорт, у якому вона колись була. І як їй тепер дістатися додому?

- Пробачте, - звернулася вона до першого-ліпшого чоловіка в куртці з бейджем. - Як доїхати до України?

Нуль реакції,вона спробувала звернутись англійською.

Чоловік вкотре  не зрозумів,качаючи головою і розводячи руками,він щось сказав польською. Іншомовна відповідь пролетіла повз дівчину, залишивши ще більше сум'яття. Вона зробила кілька кроків навмання, вдивляючись у табло рейсів, де миготіли назви міст, як з іншої реальності: Лісабон, Копенгаген, Гельсінкі. Де, серед цього всього - її рідна земля?  

Вона намацала телефон. Мертвий. Не працює. Сіла на лавку, розгублена. Тільки не зараз. Вона відчувала, як світ навколо стискається, наче хтось натиснув паузу.

Аж раптом - у кишені куртки, крім квитка з паспортом, вона знаходить невеличку записку. Її почерк. "Ти зможеш. Повертайся, поки не пізно." Підпису нема, але вона пам'ятає — писала це собі сама. У світі, де все могло бути втрачене, вона лишила собі маяк.Дівчина глибоко вдихає повітря в легені,повертаючи себе в реальність . Спокійно і зосереджено.

Стефанія підвелася. Їй треба потрапити додому. Будь-як. Автостоп, автобус, навіть пішки. Головне - встигнути. Встигнути, поки батько не пішов. Поки мати ще стоїть на ногах. Поки Соломія не залишилася сама.

Аж тут почула вона гомін української. Тож дівчина орієнтуючись на звук пішла,розтурхуючи пасажирів.

-Вибачте . Вибачте.

Стешка побачила даму похилого віку в аляповатому капелюшку і сонячних окулярах, за руку вона тримала вочевидь онука-білявого хлопчика в шортах.

-Стривайте , куди ви їдете? - можливо це було невічливо з її боку торкатися плеча дами,але Стефа надто поспішала.

-Ми запізнилися на автобус до Львова. Ми взагалі то живем в Запоріжжі,і прямуємо туди. Мій чоловік хоче знайти машину з водієм, який зголоситься нас довезти.

-Візьмете мене з собою? Я живу в Полтаві.

-О дорогенька ,почекай- змягчилася жінка змірявши Стешу цупким поглядом- Я чоловікові переповім. Вона бере до рук телефона і дзвонить йому,розповідаючи про ще одного пасажира. Щойно розмова закінчилася,жінка говорить

-Через 15 хвилин буде .

Почекавши відведений час вони вийшли з аеропорту і зупинилися біля зони для маршрутних таксі. Там на них чекала пара чоловіків один з сигаретою в зубах-водій невеличкого "пиріжка",і другий статний чоловік в окулярах з тростинкою в руці.

- Вітаю,у нашій компанії,то вам до Полтави?

Стефанія кивнула,смикаючи ниточку на куртці. Вона відчувала, що  часу в обмаль.

- Через скільки ми дістанемося туди?- питає дівчина водія.

- Приблизно за 15 годин-пробасив той-Якщо пощастить, то 14. і заявив відчиняючи дверцята авто : Ну пора в дорогу!

Коли розсілися по місцях,автомобіль тронувся з місця,гуркочучи стареньким,але жвавим мотором.

Довго ,- заключила Стеша споглядаючи у вікно,та краще ніж нічого надворі вечоріло і сумнівно ,що вона знайде автобус,який їхав би швидше.

Дорогою її намагалися розважити,водій травив анекдоти,від яких подорожні сміялися. Всі ,окрім Стеші,що загрузла у думках тривожних.

- Ти до сім'ї ?-питає жінка,що влаштувалася на задньому сидінні як і Стефанія . 

- Батьків моїх і сестри,тільки -от не знаю з чого почати розмову мене так довго не було вдома-зітхає дівчина.

- Перепроси і залишся з ними якнайдовше -  каже стара пані. Дівчина слабко стримуючи тривожні емоції посміхнулася:

- Добре ,я лише сподіваюсь ,що ще не пізно-це те,що Стефа планувала зробити .

- Ніколи не пізно, якщо ти вже на шляху. Головне, не здавайся.

- Дякую -посмішка дівчини стала більш щирою, невимученою.

...

Її висадили на станції,не гаявши ані хвилини часу дівчина пустилася вниз вулицею огинаючи поліклініку , сквери і школи. Вона втратила частину своїх сил, зосередилася на відліку часу, рахуючи кожну хвилину,коли перебігала десь коло знайомого місця.

Вона бігла. Її серце билося в ритм кожного кроку. Втомлена, знесилена, але не зупинялася. Останній поворот.

І тоді вона побачила їх.

Двір. Мати стоїть на колінах. Соломія  обіймає її за плечі. А тато... Він йшов уперед, не оглядаючись. У формі. З рюкзаком за плечима.

Стефанія скрикнула з усієї сили, рвучко втягуючи повітря:

- Стривай, тату!

Її голос зривався, пронизував тишу, наче стріла. Вона бігла просто до нього. Серце розривалося на шматки.

Батько зупинився. Повільно обернувся. І в його очах - здивування, а потім... сльози.

Він зробив крок назустріч.

А Стефанія нарешті відчула: вона вдома.

- Пробач тату я була така дурна, коли поїхала від вас так надовго!Пробач мене будь ласка.

- Ох , доню,моя доню - він пригортає її водночас  лагідні і міцні обійми , цілуючи в маківку. Його сльози губляться в її розпатланому волоссі. Він розумів,що не може лишитись,хоча дуже хотів побути зі сусликом подовше. І Стефанія це теж осяйнула-гіркота розлуки вже накопичилася у її легенях. Вириваючись у плач,поки тверда долоня її батька колами гладила дівчину по спині заспокоюючи  .

- Бережи сестру і матір,добре?-каже батько їй, заправляючи волосся дівчини за вухо.

- Обіцяю. - тихо вимовляє вона підіймаючи заплакані очі на обличчя тата. Розчервонілого зі засохлими доріжками сліз.