Частина 8

Кілька миттєвостей вони сиділи у понурій мовчанці, тільки - но переглядалися - думи їхні збігалися в одному - їм тут не місце.Стефанія і Меланка , заплітаючи нові коси одна одній аби заспокоїтися,-теревенять про стратегію їхнього визволення. Але роздуми поступово заходять у глухий кут. Медсестра все приговорює обійнявши колінця і сидячи на підлозі:

- Все буде добре людоньки. Все буде добре. Я знаю як нам бути. Зосередьтеся на диханні - Вона глибоко вдихає і видихає - ,наче сама себе хоче в цьому переконати,а не тільки інших.

- Ми теж в це віримо -повторили хлопці і дівчата,проте руки їхні тремтіли, а в головах царювало сум'яття . Невже доведеться провести ціле життя у камері? Тоскно усім, животи наче цеглою набиті. Трьом дівчатам тускніють очі; та попри це обнадійливий спів розлився по камері схожий на струмочок,що у річку впада. Любомир  тим часом усупереч гнітючій атмосфері розглядав стіни, так же само і військовий обмоцував їх і підстукував - раптом слабинка знайдеться ,та ні здається , що стіни з переробленого алмазу стоять, давні й непохитні. Глядь! Навпроти він помічає ще одну камеру того нещасного чоловіка в нашийнику і кайданках притягли і кинули як мішок з картоплею на підлогу.
До нього Любомир питається
- Агов ! Ти там живий?!
Той чолов'яга голосно прокашлявся і хрипко відповів:

- Тут одні тортури,смерті не знайти. Вона сама приходить і добре ,якщо увісні.

- Бідолашний - жаліють дівчата його ,сльози пускаючи з очей. Збожеволів так ,що і сам того не помітив. Невже їх чекає така ж доля?

- Його пролікувати треба- каже медикиня одразу.

- Підеш з нами ?Ми тебе витягнемо.- Стефанія до нього обережно питається:

- Я не буду вам тягарем можете піти без мене - махнув на них рукою довготелесий старець з темними запалими очима. 

- Хіба ви вже не заплатили свою ціну?

Дід якось двозначно покивав на їхні слова.

- Зараз тільки от вибиремось- каже Стефанія й обертається до хлопців :

- Любомире діставай мотику: прохід за стіну видовбаємо - скомандувала Стеша.

- А тебе до речі як звуть?

Вона звернулася до військового, і підповзла ближче до ґрат ,але так ,щоб не обпектися. Все хотіла  важіль-коліщатко якийсь знайти чи хоча б замо'к чи може якусь шпарину -щілину,щоб можна було зламати. Проте  нажаль нічого так і не знайшла.

- Не пам'ятаю , бо сильно мене контузило - тре потилицю військовий натужно думаючи .

- Нічого-нічого, ще згадаєш мій ріднесенький-сказала медикиня, підводячись і пригортаючи того в турботливі м'які обійми.

Тим часом Стефанія встала з підлоги, в кілька кроків бездумно наблизилася до матерчатого наплічника, що раптом впав у око. Вона пошарилася в сумці , дістала звідти мотику й передала хлопцеві. Е, ні, здається не те шукала. А по що вона взагалі туди полізла? Її бурхливу діяльність, оцінили піднятою бровою і підозрілим прищуром. Усе ж тверде, що настукали, жодних пустот. Вибратися нема як.

Можливо, але от що цікаво..

- Дивно ,що ці чорти нас навіть не обшукали-каже Меланка , перевіривши сумку з припасами, а медикиня кляцає флакончиками ліків - їй втішно , що все на місці.

- Згідна з тобою - киває Стешка,дістаючи пиріг,відламує шматочок ,щоб кожного нагодувати. Меланка від свого шматочка відмовляється на користь військового і полоненого. Звичайно, останньому передати їжу виявилось дуже непросто, та вони підштовхнули щосили пакет з пирогом повз свої ґрати до камери навпроти. Полонений зрушився дуже повільно,принюхуючись на хижий манір , фиркнув, але згріб пакунка собі  понівеченою долонею .

- Ну і нам на краще-з голоду не помремо- бере  до рота запопропонований пиріг медикиня, і посміхається. Надія поволі сповнює їхні серця, огортає віра в свої сили як тепла ковдра взимку - і це чи не найголовніше, що може втримати людей на плаву. Стійкість духовна-запорука хоробрості, що керує тілом;стрижень , який виправляє як і твою поставу ззовні, так і внутрішнє самосприйняття. Не можна здаватись одразу - це тільки потішить тутешніх істот.

- При мені рушниця є про всяк випадок - озвався військовий.Може ті світильники і є нашим ключем до виходу. Що як пальнути по них?

- Ні, з ними треба бути обережним - раптом розжаряться як ті грати, і ще чого в ціль не попадеш, якщо рука дрижатиме. До того ж дихати немає чим. - Пробурмотів Любомир.Йому кружляла голова від задухи, що поступово обппутувала усіх присутніх.

- Я не думаю,що то проста вода стікає зі стін. -майнула думка у медсестри.

- Так,мабуть ти права. - похилився військовий і обережно опустився навколішки, однією рукою хапаючись за голову.

- Ну, а в мене палиця, та наврядчи вона допоможе - прокряхтів дідо , вклинившись в суперечку.

- Дарма кажеш , у будь-якій дрібниці може бути користь-може саме це наший ключ до нашої свободи.- Говорить Меланка.

Напружене задумливе мовчання зависло як відповідь від настільного ком'ютера. 
Дід криво посміхнувся, його очі відблискували сміхом і каже немов сам до себе. Але гострий слух Любомира вловив слова:

- Вдарь мотикаю по підлозі коло ґрат ,тільки відстрибни подалі від ями. Чи варто сприймати пропозицію серйозно? Чи не вскочать друзі в більшу халепу?

Любомир підбурив військового, простягнувши руку для підтримки. Вони стали по різні боки від грат і гепнули щосили . Війстря мотики як і моцний приклад увійшли в землю напрочуд  легко, і посипався ґрунт ,відкриваючи діру в людський зріст.

- Укріпляти не треба :далі порода тверда , на голови вам нічого не посиплеться - заспокоює дідо потираючи холодні долоні. Зібрав усі наявні сили й підкотив палицю крізь ґрати. Передав він палицю військовому, і о, диво ,палиця не зайнялася вогнем, а послугувала тому опорою. Бо важко військовому, тіло його ломить  - знеболювальні ліки вже давно перестали діяти. Любомир теж зупинив свою роботу піт з чола долонею обтираючи і важко дихаючи. 

- Перепочиньте хлопці дайте нам руцями попрацювать Стефанія сяк-так узяла кирку, стрибнула з нею у яму  й гепнула з три рази по твердій основі під ґратами. Порода розкололася, являючи перед очима  матово - фіолетовий камінець,трохи запорошений пилом, але на диво неушкоджений він легко впав у руки наче мав на меті бути саме в неї.Очі її розширилися.