Частина 6

Йдуть наші подорожні, за ними відлуння їхніх кроків тупцяє,віддається стукотом у мармурових стінах. Довгі тіні  тягнулися на кам'яних схилах, поступово зміщаючись з підступом нашіх героїв. Там, у кінці вузького проходу майорить ще один вогник світла - і чутно як хтось перемовляється. Варто було Стеші та її друзям підійти, вони розрізнили жіночій лагідний голос і басовитий чоловічий, який болісливо скрикнув і затих; згодом показалися й самі силуети. Біля вогнища сиділа жінка вдягнена у військову форму з пов'язкою на лікті-вишитий червоний хрест  на білому фоні. Нахилилася дівчина над непритомним побратимом - військовим, що розпластався на купі власних речей , які були замість ліжка. Вона розтирала маззю відкриті ділянки шкіри, які посиніли від синців та ссаден. Його грудна клітина повільно здіймалася і уривчасто падала вниз . Пояс чоловіка був забинтований збагровілим від крові бинтом.
-Вітаю-звертається до медикині Стеша. Медикиня ледь помітно здригається і кидає швидкий погляд на подорожніх, не дозволяючи собі переривати процес лікування. Вона похапцем перебирала флакон за флаконом, порпалася у сумці вздовж і в поперек; з її вуст вирвалося розчароване зітхання. Так ,наче не знайшлося те, що хотіла б застосувати. 
- Чи потрібна вам допомога? - питається Меланка.
- От як би було свіжих пов'язок дістати - одповідає втомлено медсестра здіймаючи на подорожніх темні знесилені очі, лишень душа до останнього готова втриматись прямо. Про невелике просить - та хоч би чистої води знайти , щоб випрати наявні бинти.
- Ми бачили дорогою водоспад,можемо принести вам води. У самих подорожніх пляшки напів порожні, вистачить хіба що напоїти двох зневоднених бідолах.
Порилася жінка у сумці кинутій на колоду, знов обережно перебирає кожну склянку шукаючи порожні.
- Ось тримайте оці во, я із ним побуду. Зовсім сердега слабкий - кивнула жінка на військового,а руками передала наплічну сумку із порожніми флаконами Меланії, яка бережливо закинула її собі,загриміли порожні склянки.
- Обережно будьте, там цигани данину завсюди просять, ми власне на їхніх диких коней натрапили, ледь врятувалися наче боротьби раніше нам було замало - розпачливо качає головою медсестра.
- От хто би нам допоміг, адже  усе, що могли вже віддали - каже Стефанія її плечі затряслися від спогадів про погрози.
- І час на жаль не відмотати назад.- Любомир задумливо прочесує волосся й каже рішуче - Хіба що битися буду!
- Любомире ти - геній! - вигукує Стеша,згадала миттю дівчина про духа,що спонукав її до пригод.
- Що таке? - цікавиться Меланка,підходячи ближче. Вона віддала медикині свою пляшечку з водою і не чула усієї розмови.
- Дух міста- він привів мене до вас. Я дуже сподіваюся,що враз ось відгукнеться. Темноволоса дівчина закрила очі й зашепотіла благання,з усією вірою,що її буде почуто.
- Забути про себе не дам. Знаю я : допомоги моєї потребуєш. Гаразд, слідуй за моїм слугою . Він  проведе вас до води. Тут у вирії білого пороху з'являється  собака: крила на його спині сяють маревом світанку, а  шерсть стирчить наче наелектризована.

-Симаргле! - гукає Стеша давньому знайомцеві,пурхнув собака до неї стрілою. Біля дівчини круги наводить, а вона його гладить рукою й приговорює :

-Допоможи , друже через циган пройти непомітно, нам потрібно до водоспаду . 

Загавкав пес крилатий і побіг вперед,а за ним і друзі у портал,який золотаво - блакитним сяйвом блищить серед кам'яних сводів . Зі стелі над головою протікають чисті струмки,скрапують ген у бездонну прірву, шелестить вода, омиває руки подорожнім , що підставили відкриті ємності. Джуркотить водяний стрій наповнюючи бутлі крижаною і прозорою як сльоза водою. Крапля за краплею поступово зібралися у повні  ємності, такі й для пиття і для прання цілком вистачить. Невідомо скільки ті люди перебувають у печері вода для них є життєво необхідною. Настав час вертатися друзям назад до мармурової печери.

Від зустрічі з циганами і дикими кіньми їх врятував  пес,який поруч хвостиком ошивався, випрошував ласки у Меланки, яка першою з усіх набрала чистої води. Чухає дівчина йому за вухами, той їй вдячно руки лиже так , наче та була йому господиня. Сміється вона лагідно,пригортає до себе в обійми :

-Вірю , ти наше диво Симаргле, не одне життя ти врятував.

Побіг собака вперед, змахуючи крилами . Від нього дикі коні стрімголов біжать,а господарям їхнім невтямки як не придивляйся, що то за нова порода мчить уперед. Вони не помітили трійцю, що крадеться услід,сховані за великими крилами Симаргла .

Дісталися вони невдовзі того самого місця,де у тому ж самому положенні знаходять вони військового, а над ним- медсестру, що порається у сумці , хоч якихось придатних ліків шукає.

- От, ми дістали вам води! - оголошує Стефанія й простягає фляжку медсестрі. Та здіймає ошелешений погляд на дівчину, невже їх не покинули і слова не марну, а дієву силу мають. Все ще не вірячи приймає медикиня флягу й ллє на брудне полотно ; ан вода біжить,не гаючи жодної краплини, жінка випрала бинти й промила рани як могла. Ось тут і помітила вона диво:затягнулися поранення чистою новою шкірою і рубців не видно. Пов'язки тепер не блищали червоною кров'ю  Цілющу силу вода довела й тоді коли військового обережно нею напоїли. Прокинувся він охкаючи взявся за плече , що поранене було й оглядається навколо:

- Хто ви такі? - пересторога голову йому підіймає,захист важливіше. Нехай медсестра жива і він ще не вмер, проте хтозна-що у чужинців в голові. Повільно підвівся військовий на хиткі ноги й похмуро дивиться.

- Ми друзі вам,допомогли при нагоді - каже Меланка, коло неї Стеша і Любомир стоять плечем до плеча й кивають.

- Так, це вони принесли нам води, і тепер ти одужаєш набагато швидше.

- Як ваше  самопочуття?-довідається Меланка,медсестра ж уважно спостерігає за побратимом.

- Здоровий, красно вам дякую. Думав і світла білого не побачу, аж ні дав мені Бог шанс. - посміхається він до них: