Частина 2

Закружив Стефу сніговий вітер ,знов крилатий пес  шлях прокладає, тявкає ,кличе за собою. Змахнув собака крилами й розтав, а з ним - і буря.Стефанія не втрималася на ногах,осіла додолу ,зачіпаючи вологі довгі травинки. Ранок помірно теплий ,злегка похмурий зустрів мандрівницю ,що опинилася на лужку.У ніс вдарив пряні аромати тим'яну,живокосту, лаванди та й іншого квітучого бадилля. Аж тут почула дівчина юнацький голос ,що повільно нарощував гучність. Хлопець повільно наближався до неї.

-Меланка! Де ти ?Меланка!

Стефанія не поспішає підводитись,а ну бодай побачить її брудну,що подумає.

Стихає голос ,замість нього важкі кроки і м'який шелест різнотрав'я, що гнулося під підошвами .

-Меланко?

Тут визирає білявий хлопець з порослі, й карі  очі,що міддю свіжозплавленою відблискують, - дивляться одразу  вниз на Стефанію. Іскра миттєвих радощів згасла у його погляді. Проте хлопець лишався привітним:

-Ой, панно, чи не забилися? Дозвольте я  допоможу. Він простягнув руку до дівчини,трохи нахиливсь аби не злякати її своїм зростом.

-Дякую за пропозицію,але я сама.

Стефа немов щойно народжене оленятко підводиться на  ноги, її повсякчас хилило у лівий бік.

-Усе ж дозволь допомогти -хлопець не чіпав її без дозволу, тому дівчина була ладна прийняти простягнуту руку. Долоня в нього тепла , мозолиста . Льняна тканина його довгої  сорочки на мереживних( синьою ниткою вишитих, хрестовидних із ромбіком ,на ялиці розкритий плід - схожий орнамент  був на прадідівській, згідно материних переказів )  підкатах до ліктя видає старі шрами від металорізки. Чи що таке гостре могло так глибоко ранити парубкові шкіру досі про себе нагадуючи .

- Е,дякую-Стефа дивилася на нього з-під пишних вій, її очі сірого кольору з виразною райдужкою подернулися незвичною раніше поволокою сором'язливості. Напевно й щічки  теж порожевіли , так дівчина намагалася вдати,що то через липневе Сонце, та хлопець як у воду дивився.

-Не кожен день втрапляєш у халепу серед ясного дня егеж,не либонь за пару маю, тяжка доля тобі  випала  . Хлопець не сміявся і не виказував непотрібної для Стефанії жалості,просто сказав те, що бачив.

Дівчина ,в волоссі якої заплелося листя, гілочки та пелюстки,- виглядала дійсно змученою ,нехай з усіх сил прикидалася,що це її не анітрохи не турбує. Куртка і джинси забруднені, місцями надірвані, до того ж дрібно тремтіли  пальці,що вхопилися за хлопцеву руку .

-Моя хата недалечко - можем піти туди,моя мати -добра жінка, скупає тебе й нагодує. Мене Любомиром звати. Любомир Звернигора. -Розповідає хлопець про насущне..Вони йдуть дорогою разом уздовж до протореного шляху.

-Дякую -у роті дівчини - пустеля -коли в останній раз вона пила води,що їла? Зараз чим ближче вона й Любомир підходили до хати , тим більше гуркотіло у Стешеному шлунку.

Любомир мовить до дівчини,крокуючи повільно,щоб та встигала за ним:

-Знаєш, я спочатку прийняв тебе за мою кохану, Меланку- уже хто селі не шукав її знайти не можуть. Здалися.

-Що сталося? - питається Стефанія .

-Пропала вона кілька місяців тому,  хтось каже ,що втопилася чи в лісі чужинцем вбита . Але я не вірю. Вона десь тут серце боляче розривається, але живе.Тому й Меланка має бути  .Ох ,тільки б зміг їй сказати ,що кохаю,підв'язки досі у скрині зберігаю.

 Він не дивився на Стефу, його сповнений туги погляд спрямований вдалечінь, туди де люба його душі дівчина . Можливо чує його звертання до неї, проте не в змозі відповісти, замурована , чужинцем вкрадена.Стешка зітхнула співчутливо, звернула погляд на хату. Побілену, деревами плідними обсаджену, ген під вікнами квітники буйним цвітом радіють.

-Любомире, це ти? озиваються ясним голосом, з сіней виходить жінка худорлява,  рожевощока,коси в неї червоним та жовтим відливають варто було до віконця їй стати, промінець сонячний спіймати. Висока фігура в неї у довгій спідниці,вишитій зеленою та червоною ниткою сорочці та в дерзі темно-сірій з візерунком. Завбачила вона одразу Стефанію гострим зором:

-О, привіт дорогенька, проходь. Ой і змучена! Нічого тобі боятися, на порозі стояти. Проходь, не кусаємося.

Її блакитні як те небо очі посміхнулися ласкаво:

-Мене Світланою звати, прошу не турбуйся, клич на ім'я. Як тебе називати?

-Стефанія.

-Чудове ім'я, ти не з цих країв, та нічого підлатаємо і тебе, і твою одежу. Пішли в купальню я тобі рушничка і сорочку видам, а Любомир поки борщу на пічці розігріє, та пампушечки зі хлібника дістане.

- Так мамо, йдіть, я накрити стіл допоможу. Загриміли одразу посуд та різна утвар, що кладуть їх на поверхню чоловічі руки . А Світлана до Стефи підходить, на плече опускає долоню й до іншої кімнати веде.

Хотілося Стеші відмовити, чим же заплатить за доброту, думає.Так і затихла: не у домі чужому їй рота розкривати. Має у запасі ідею одну - Меланку дівчина допоможе Любомиру шукати.

Питається Стефанія у Світлани м'яко:

- Мені ваш син про Меланку згадував чи досі немає жодного сліду?

- Ох, Любомир і день, і ніч мається, Меланку шукає - бідкається жінка - Вона то дівчина чесна, не пішла б отак, ані слова не сказавши. Собаки  все на дерева дзявкають, ніби от запах унюхали. Але ми вже і землю рили- нічого не знайшли.

Хитає головою жінка й охкає. Сльози на очі їй навертаються,блищать у напівтемряві.

- Така добра душа у гості як завітає -так стає тепліше в хаті,і піснею біль заспокоює, і голодних смачно нагодує.

Зрозуміла Стефанія,що вони за Меланку душею краються.

- От ми й на місці ,зараз ополоснемо , вода може бути прохолодною , аби ж тільки знала раніше не мила б хати.Ти можеш почекати поки нагріється,щоб не занедужати.

- Все гаразд, мені вистачить і прохолодної - одмовила Стеша до жінки з усмішкою, що з ямочками таку чесну, вдячну.

-Ну дивись от рушничок мохеровий ним гарненько обітрися . Світлана кладе речі зі шафки при колідорі на ослінчик. Дістає довгу білу вишиванку і показує дівчині на око прикладає чи пасує. Задоволено киває жінка і до юрми одягу тягнеться.