Частина 2

Закружив Стефу сніговий вітер ,знов крилатий пес  шлях прокладає, тявкає ,кличе за собою. Змахнув собака крилами й розтав, а з ним- і буря.Стефанія не втрималася на ногах,осіла додолу зачіпаючи вологі довгі травинки.Ранок помірно теплий ,злегка похмурий зустрів мандрівницю ,що опинилася на лужку.У ніс вдарив пряний аромат тим'яну,живокосту та лаванди та й іншого квітучого бадилля.Аж тут почула дівчина юнацький голос ,що повільно нарощував гучність. Хлопець наближався до неї.

-Меланка! Де ти ?Меланка!

Стефанія не поспішає підводитись,а ну бодай побачить її брудну,що подумає.

Стихає голос ,замість нього важкі кроки і м'який шелест різнотрав'я, що гнулося під підошвами .

-Меланко?

Тут визирає білявий хлопець з порослі, й карі  очі,що міддю свіжозплавленою відблискували - дивляться одразу  вниз на Стефанію. Іскра миттєвих радощів згасла у його погляді. Проте хлопець лишався привітним:

-Ой, панно чи не забилися? Дозвольте я  допоможу. Він простягнув руку до дівчини,трохи нахиливсь аби не злякати її своїм зростом.

-Дякую за пропозицію,але я сама.

Стефа немов щойно народжене оленятко підводиться на  ноги, її повсякчас хилило у лівий бік.

-Усе ж дозволь допомогти -хлопець не чіпав її без дозволу, тому дівчина була ладна прийняти простягнуту руку. Долоня в нього тепла , мозолиста . Льняна тканина його довгої  сорочки на мереживних( синьою ниткою вишитих, хрестовидних із ромбіком ,на ялиці розкритий плід -схожий орнамент  був на прадідівській, згідно материних переказів )  підкатах до ліктя видає старі шрами від металорізки.Чи що таке гостре могло так глибоко ранити парубкові шкіру досі про себе нагадуючи .

- Е,дякую-Стефа дивилася на нього з-під пишних вій, її очі сірого кольору з виразною райдужкою подернулися незвичною раніше поволокою сором'язливості. Напевно й щічки  теж порожевіли , так дівчина намагалася вдати,що то через липневе Сонце, та хлопець як у воду дивився.

-Не кожен день втрапляєш у халепу серед ясного дня егеж,не либонь за пару маю, тяжка доля тобі  випала  . Хлопець не сміявся і не виказував непотрібної для Стефанії жалості,просто сказав те, що бачив. Дівчина ,в волоссі якої заплелося листя, гілочки та пелюстки,- виглядала дійсно змученою ,нехай з усіх сил прикидалася,що це її не анітрохи не турбує. Куртка і джинси забруднені, місцями надірвані, до того ж дрібно тремтіли  пальці,що вхопилися за хлопцеву руку .

-Моя хата недалечко - можем піти туди,моя мати -добра жінка, скупає тебе й нагодує. Мене Любомиром звати. Любомир Звернигора. -Розповідає хлопець про насущне..Вони йдуть дорогою разом уздовж до протореного шляху

-Дякую -у роті дівчини пустеля -коли в останній раз вона пила води,що їла?Зараз чим ближче вона й Любомир підходили до хати тим більше гуркотіло у Стешеному шлунку.

Любомир мовить до дівчини,крокуючи повільно,щоб та встигала за ним:

-Знаєш, я спочатку прийняв тебе за мою кохану, Меланку- уже хто селі не шукав її знайти не можуть. Здалися.

-Що сталося? питається Стефанія .

-Пропала вона кілька місяців тому,  хтось каже ,що втопилася чи в лісі чужинцем вбита .Але я не вірю. Вона десь тут серце боляче розривається,але живе.Тому й Меланка має бути  .Ох ,тільки б зміг їй сказати ,що кохаю,підв'язки досі у скрині зберігаю.

 Він не дивився на Стефу,його сповнений туги погляд спрямований вдалечинь, туди де люба його душі дівчина .Можливо чує його звертання до неї,проте не в змозі відповісти,замурована ,чужинцем вкрадена.Стешка зітхнула співчутливо ,звернула погляд на хату. Побілену ,деревами плодоносними обсаджену,ген під вікнами квітники буйним цвітом радіють.

-Любомире ,це ти? озиваються ясним голосом, з сіней виходить жінка худорлява,рожевощока,коси в неї червоним та жовтим відливають варто було до віконця їй стати,промінець сонячний спіймати. Висока фігура в неї у довгій спідниці,вишитій зеленою та червоною ниткою сорочці та в дерзі темно-сірій з визерунком. Завбачила вона одразу Стефанію гострим зором:

-О, привіт дорогенька ,проходь. Ой і змучена! Нічого тобі боятися,на порозі стояти. Проходь, не кусаємося.

Її блакитні як те небо очі посміхнулися ласкаво:

-Мене Світланою звати,прошу не турбуйся,клич на ім'я. Як тебе називати?

-Стефанія.

-Чудове ім'я, ти не з цих країв, та нічого підлатаємо і тебе, і твою одежу. Пішли в купальню я тобі рушничка і сорочку видам,а Любомир поки борща на пічці розігріє,та пампушечки зі хлібнику дістане.

-Так мамо йдіть, я накрити стіл допоможу. Загриміли одразу посуд та різна утвар,що кладуть їх на поверхню чоловічі руки . А Світлана до Стефи підходить, на плече опускає долоню й до іншої кімнати веде.

Хотілося Стеші відмовити ,чим же заплатить за доброту, думає.Так і затихла: не у домі чужому їй рота розкривати. Має у запасі ідею одну -Меланку дівчина допоможе Любомиру шукати.

Питається Стефанія у Світлани м'яко:

-Мені ваш син про Меланку згадував чи досі немає жодного сліду?

-Ох, Любомир і день, і ніч мається, Меланку шукає-бідкається жінка-Вона то дівчина чесна, не пішла би отак,ані слова не сказавши. Собаки  все на дерева тявкають,ніби от запах унюхали. Але ми вже і землю рили- нічого не знайшли.

Хитає головою жінка і охкає .Сльози на очі їй навертаються,блищать у напівтемряві.

-Така добра душа у гості як завітає -так стає тепліше в хаті,і піснею біль заспокоює, і голодних смачно нагодує.

Зрозуміла Стефанія,що вони за Меланку душею краються.

-От ми й на місці ,зараз ополоснемо ,вода може бути прохолодною ,аби ж тільки знала раніше не мила б хати.Ти можеш почекати поки нагріється,щоб не занедужати-

-Все гаразд, мені вистачить і прохолодної-одмовила Стеша до жінки з усмішкою,що з ямочками таку чесну, вдячну.

-Ну дивись от рушничок махеровий ним гарненько обітрися . Світлана кладе речі зі шафки при колідорі на ослінчик. Дістає довгу білу вишиванку і показує дівчині на око прикладає чи пасує. Задоволено киває жінка і до юрми одягу тягнеться.