Частина 1

Стефанія Сірко - звичайна молода дівчина ,яка прагнула подивитися світ ,вона не замислювалася багато чому. Ну не сиділося їй у рідному місті і все тут, не бігла вона від матері ,що контролює кожен крок,чи батька який охоче любив розповідати нісенітниці все ще вважаючи донечку за малу,такого собі балакучого суслика в смішних прямокутних окулярах. Стефа любить і молодшеньку сестру - Соломію,але все не має достатньо часу розмовляти, то сестра роботою доктора Дуллітла( як жартома відгукується Стефанія про її обов'язки ветеринара) зайнята,то сама дівчина зайнята "проектом мрії" .Як би отак взяти цінності і прищепити до рідних. Нам би не завадило пожити як от в Норвегії живуть. Про природу і людей багато там дбають, чом би й нам не спробувати налагодити також ґа?
Їде дівчина у майже порожньму автобусі ,вона з ким тільки сьогодні не віталася бадьорий настрій після активного відпочинку зберігся у її голосі та серці. Єдине тільки приземляло Стефу байдужість і похмурість співбесідників,їхні відчужені погляди зверталися на негоду за вікном. Дощить знов без перестанку. Що сталося?Хотілося б запитати ,але страх маленькими вусиками обплітав язика ,і дівчина замовкла,спостерігаючи як краплі на склі стікають наче чиїсь нестримні сльози.Тьохнуло серце у гіркому передчутті,кінчики пальців захололи варто було останньому подорожньму -старому дідові Панасу вийти з автобуса. Водій голосно оголошує, що висадить на перехресті щойно дощ трохи вщухне. Адже навіть май Стефанія при собі парасольку- змокла б до нитки і потім занедужала. Дівчина промурмотіла згоду,проковтнувши пів слова ввічливого "дякую".
Так от і вона ступає зі сходинок автобусу з маленьким рюкзачком на плечах і валізкою на коліщатках у правій руці. Стефі треба взяти ще один автобус,але місто наче вимерло: жодної живої душі не штурхалося поспіхом на ринку ,на зупинці порожньо,машини не мчать повз,раз у раз тиснучи на клаксон.Не будь дівчина цілком занурена у думки присвячені скорій зустрічі з сім'єю,вона б звернула увагу,"а що мабуть повітряна тривога усіх розлякала,буває". Ах, так , дівчина згадала це ж була першопричина чому пустилася у мандри. Страх перед смертю від ворожих снарядів і зовсім втраченого спокою,навіть жахіття уночі ставали частиною Стешеного життя.І дівчині це не сподобалося,тому й наважилася поїхати до іншої країни. Стефанія вже вкотре наголошувала,щоб рідні поїхали з нею подалі ,хоч трошечки сон собі повернули,але ж ні,усі відмовилися. А вона не наполягала ,простого:
"Щоб було тобі куди повернутися Стешко дорогенька"-цілком вистачило,аби Стефа полишила спробу переконати їх у зворотньому.

Хіба що от після отримання безцінного досвіду Стефанія ладна порушити цю тему знов.

Не будь сумки такими важкими вона б побігла сама додому чи викликала таксі. З останнім вийшли проблема зв'язок обривався варто було натиснути кнопку виклику,і це протягом години!Дівчина особливою терплячістю не відрізнялася,випрохуючи самотнього перехожого викликати таксі.

-Заборонили.Автобуса теж не чекай в кращому випадку через дві години буде, в гіршому- хлопець, у якого вона запитала  обігнув її й побіг собі далі. Дівчина тільки плечима повела , скидуючи навіяну ним емоційну напругу.

Поволі-поволі йшла вона пішки, дуже часто натрапляючи на калюжі,такі собі маленькі озера, що утворилися посеред асфальтованої доріжки для пішоходів.

Її будинок низенький з залізною облупленою хвірткою ,сірий здавалося забутий ,не видно було світла у віконцях.

А раніше був такий наче пряниковий будинок   яскравий не схожий на інші(все тому, що батьки у Стефанії люди творчі),оці різьблені фрагменти бузкового та золотавого кольорів на каменистому мурі та боках будинку притягували погляд. А сам будинок був молочно шоколадного відтінку з вкрапленнями "цукрової пудри". Але це те ,що було.Зараз ця сіра споруда виглядала непривітно. Не побач дівчина вицвілий номер 69 на поштовій скринці,то  подумала б, що помилилася адресою.Ключ у дівчини був із собою, тому ввійшла вона без перешкод.

-Агов? подала голос Стефа-Є хто вдома?

Тиша зустріла її.Дівчина вирішила почекати своїх рідних можливо просто затримуються захоплені зненацька в магазині чи на роботі .Близився вечір завдяки хмарам темрява в один момент накрила місто-привид ,перегорілі дорожні ліхтарі ніхто не поспішав замінювати . Стефанія була обурена,а раптом хтось перечепиться й впаде у відкритий люк. Всередині серця  Стефанії зростало занепокоєння,"де ж усі подівалися?Поговорити нема з ким". Зрештою після зготованої поспіхом вечері дівчина опинилася на дивані, ще утримуючись від сну пролистувала канал за каналом у пошуках новин, але все, що зустрічалося її погляду -сніг та шипіння телевізора.В одному такому здавалося, дівчина побачила проблиск картинки ,де жінка схожа на маму(невисока білява жінка з сірими очима)смажила сирники на пательні. Раптом білий шум посилився, і став фізично відчутний білий зернистий сніг "холодно ,чому так холодно?"-Стефа зіщулилася охопивши плечі руками.

-Вибач- пролунало нізвідки і з усюд -Мене зазвичай люди не бачать я є час відміряний твоєму місту, тобі і всьому сущому. Ти питалася де твої батьки ? Я покажу тобі. Білий шум огорнув дівчину, океан рябих цяток прилипав до неї немов справжній сніг аж доти вона не опинилася на власному дворі , тільки от сонце світило безжально, нехай ніяк і не впливало на неї саму,але ж земля навколо неї розжарилася так аж пар йшов крізь тріщинки городнє все пожглося,чорніли й ягідні кущики .

-Як же ж так, чи не було кому води носити? Питається Стефанія невідомо в кого. Дівчина то й швиденько в дім. Там Соломія коло матері зі стаканом води сидить і змучено зітхає,її скронями по обличчю стікає піт. Вона поволі нахиляє склянку до матері притримуючи їй голову іншою рукою . Мати жадібно ковтає посохлими губами.А тато де? Можливо то було недоречне питання ,авжеж усі знали,що коли небудь прийде черга і до них,просто сподівалися що удруге таткові битися не доведеться.

- Все буде добре, я повернуся-от середнього зросту чоловік з тижневою щетиною на обличчі стоїть обіймаючи Соломію та матір. Але ж Стефі вони нічого не казали.