Глава 4.1

Ніч прогоріла, як багаття, як свічка в старому храмі, де в напівтемряві ледь видно статуї святих. Мерседес, загубивши в натовпі незнайомця, не знаходила розради ні в чому. Місячне світло надто різке, воно падає в її вікно гострою стрілою, воно дарує туманні видіння, які більше не приносять полегшення чи радості. Тільки цей чоловік, якого вона зустріла біля міської стіни, стоїть перед очима Мерседес. І вона палає всю ніч, знемагаючи від спеки й задухи, які до кінця літа оповили Севілью, тільки настирливий запах троянди долинає з цієї задушливої ночі, що все ще співає й танцює в старому кварталі, де натовпи туристів блукають вузькими вуличками.

Мерседес лежить під легким покривалом, купаючись у жовтому світлі місяця, і груди її різко й часто здіймаються, і серце її б'ється в горлі підстреленим птахом. Це і є любов? Невже цей біль і томління, цей дивний колючий біль у грудях — і є кохання? Тоді ні, не хочеться Мерседес любити. І не хочеться їй лежати ночами без сну, марячи про того, хто розтанув, зник у севільській ночі. Чому він пішов? Чому він так довго ходив за нею, але так і не наважився познайомитися? І чому вона сама не набралася рішучості зробити перший крок?

Чому не змогла роздивитися його обличчя?..

Чути музику байлаора, і гітара його страждає та стогне, і Мерседес не може заснути, але й не може вирватися з полону видінь, якими веде її розбурхане серце. І слова, наповнені гіркотою самотності, здаються гострими кинджалами, що терзають нещасне серце.

"Моя самотність гірка горить у туманах та світить,

Я бачу, я бачу – іде із темряви сеньйорита.

Кохання мого відлуння, вітер та олеандри,

гітара, троянда – як кров, з білих лілей гірлянди...

Гітара кричить, палає, і штормом та буревієм

мчить її дикий стогін по моїй милій Севільї.

Коли ти вийдеш гуляти до мені в місячні ночі,

тоді цілувати буду твої циганськії очі...

Почуй мене, грішна рома!.. Стоять кипариси темні,

як стражники чи гвардійці, гілками ловлять, напевне,

зорі тобі, коханій, щоб ти прикрасила груди,

ніщо не завадить щастю, коли сеньйорита любить!..

Тумани пливуть над містом,

прийшов я сюди запізно...

Під покривалом чорним вчора її забрали,

З піснями та сльозами роми її ховали.

Хто ж на балконі манить? Свічка горить-палає…

Дарить Амарго біль свій – і Солеа чекає.

Ніч оповита сумом, рожами та жасмином,

Квіти на трунах в’януть… Хто в її смерті винен?

Ніч у Севільї стогне, ходить в пітьмі Амарго,

Ловить туман та вітер, бачить свою циганку…»

…Пісня стихне, а на душі Мерседес оселиться туга.

А вранці вона дізнається, що Хорхе Торреса поранили на арені. Бик пропоров рогами його стегна, зламав пару ребер, вдаривши копитами. Кажуть, поранення не смертельні, кажуть, тореро кличе Мерседес.

Роза опинилася вранці біля того кафе, де зустріла танцівницю, пам'ятаючи, що саме там вона буває найчастіше. І дочекалася її, щоб розповісти про все. Очі Рози червоні від сліз, вона змарніла і почорніла від горя, і Мерседес, слухаючи її, хвиоюється не стільки за тореро, скільки за те, що надто спокійно сприймає звістку про цю біду.

Утім, вона передчувала її, вона знала — щось трапиться.

І вона не хотіла йти до нього, щоб давати нещасному хибну надію.