Глава 3.3

Мерседес захотілося пройтися, щоб хоч на якийсь час забути про свою тугу. Нічне життя Севільї — бурхливе і яскраве, норовливе і волелюбне. Від річки задушливим вечором віє прохолодою, і всі поспішають у бари і на дискотеки. На вулицях гамірно і людно, і Мерседес зовсім не страшно гуляти самій. Освіжившись апельсиновим соком, вона стає частиною натовпу — майже північ, але вулиці повні молоді — у багатьох пластикові стаканчики в руках (це називається тут "botellon"), і нічні гуляки поспішають на дискотеку. У вуличних кафе рікою ллється пиво, вино і куантро, офіціанти розносять оливки, тапас і хамон, запаморочливо пахне квітами. З літніх терас лунає жива музика або тужливе канте хонде, чути стукіт кастаньєт і ритмічний дріб підборів танцюристів — шалений ритм, який вибивають ноги. Видно то витягнуті струнами тіла, то руки, заломлені над головою... Туристи зачаровано завмирають, перетворюючись на статуї, і довго дивляться на танцюристів і музикантів, насолоджуючись виставами. Севілья і фламенко — нероздільні. Фламенко — душа цього міста, його кров і біль. Його відчай і любов.

І знову на Мерседес опускається дивний туман — як тоді, коли вона гуляла берегом Гвадалквівіра з Лоркою або його тінню, і він читав їй свої ненаписані вірші. Люди зникають у цьому тумані — чи ні, не зникають, скоріше, стають тінями у світі тіней, а біля старовинного фонтану, наче павутинкою, усіяного тріщинами, біля струнких олив видно танцівницю — ставну чорняву жінку в чоловічому костюмі.

Кармен Амайя. Вона сама — фламенко, якому дала нове життя колись. Сама — дуенде.

Чорний пучок волосся, строгий погляд, витончені рухи рук. Вона гнучка, як лоза. Вона граціозна і така прекрасна, що Мерседес мимоволі кидається до фонтану, щоб розгледіти кожну рисочку обличчя, що дивиться з чорно-білих фотографій музею Барселони. Музею, в якому немає особистих речей або меблів — тільки прихований чоловіком Кармен хрест, адже цигани за своєю дивною і жорстокою традицією після смерті Амайї розграбували її будинок, і ніхто не міг їх зупинити.

Кармен Амайя. Легенда. Вона називала себе барселонкою, хоча стала символом усієї Іспанії. До неї жінка була лише живою декорацією у виставі, а Кармен привнесла в танець свою пристрасну й енергійну манеру. Фламенко, яке існує, те фламенко, яке танцює Мерседес — воно народилося саме тоді, коли царицею сцени була Кармен Амайя.

І за цю мрію Мерседес вдячна долі й жадібно ловить кожен рух танцівниці.

Скільки стоїть вона в темряві й тумані, дивлячись на жінку, що відбиває ритм підборами, Мерседес не знає. Але коли видіння зникає, і реальний світ опускається суцільним потоком, Мерседес відчуває себе спустошеною. Ніби сама зараз танцювала три дні без зупинки.

Мерседес думає про своє, йдучи далі вулицею, тому не одразу помічає, що на Пласа Сальвадор її переслідує чоловік. Він не наближається, не намагається її покликати, просто йде слідом і дивиться на неї палким поглядом, від якого серце завмирає. Але Мерседес лише гордо розправляє плечі й підкидає голову, вдаючи, що нічого не помічає.

Страху немає — та й чого боятися в такому натовпі? Туристи в яскравих вбраннях п'ють і гуляють нарівні з місцевими, дарують Мерседес посмішки, хтось намагається пригостити її, але вона зі сміхом іде, так само озираючись на незнайомця, який і не думає відставати. Йде слідом із непроникним обличчям. Біля руїн стародавньої стіни Мерседес не витримує і різко завмирає, навіть не здогадуючись — яка зараз гарна. Вузька червона спідниця робить її ще стрункішою, а завдяки високим підборам ноги здаються довшими. У чорному кучерявому волоссі — шпилька у вигляді троянди. Місячне світло золотить її шкіру, і незнайомець — теж завмерши — не зводить із дівчини захопленого погляду. Неподалік височіє стародавній мінарет, компанія туристів голосно розмовляє своєю дивною мовою, і Мерседес відчуває, що від погляду цього чоловіка кров вирує і сильніше б'ється серце.

Вона не бачить нічого поганого в тому, щоб познайомитися на вулиці — іспанці не обтяжені забобонами.

Почуття загострюються до межі, світ завмирає, фарби стають яскравішими, а запахи сильнішими. Вдалину тікають вузькі вулички, прикрашені квітами, долинає гітарний дзвін. Старий квартал живе своїм життям.

А Мерседес здається, що для неї починається щось нове. Невже це те, чого вона чекала? Те, чого хотіла? Але як зрозуміти, якщо ніколи раніше не кохав, якщо не горів, не страждав, не чекав побачень? Якщо пристрастю твоєю була тільки робота — твій танець?

Що таке кохання? Ось це томління в грудях? Дивне тремтіння? Серце, в якому ніби осколок скла застряг?..

І Мерседес дивиться на незнайомця і не може зробити ні кроку — ні назустріч йому, ні в бік.

Але під полями капелюха не розгледіти обличчя, хоч його рухи здаються дивно, до болю знайомими.

Вона знає цю людину. Мить, і він розчиняється в ночі, залишаючи після себе гіркий аромат свого одеколону.