Глава 3.2

Дні змінюються днями — спекотні й соковиті, ніби апельсини, але на смак гіркі, як незрілий лимон. Так само танцює у своєму ансамблі Мерседес, ловлячи захоплені погляди глядачів, так само гуляє вона вечорами тінистими вулицями Севільї, але блукає ніби сомнамбула, не відаючи, куди йде. Їй байдуже — до набережної чи в старий квартал, чи до палацу, що так вабить туристів. Але зараз самий сезон, і надто шумно в їхньому місті. Мабуть, саме тому Мерседес мріє про щось нездійсненне, хоче до тієї Іспанії, про яку пишуть поети, до тієї Іспанії, де лунають під вікнами серенади й суворі сеньйорити в мереживних мантильях та корсажах, оздоблених квітами, ховають за віялами посмішки, намагаються сховатися від настирливих дуеній. Мерседес хоче туди, де відвага і честь — не порожні слова, де хлопці йдуть воювати за Кубу, не знаючи, чи повернуться з цієї клятої війни, яка має довести світові, що все ще сильна їхня країна... Нині все інакше. Може, Мерседес просто народилася не в свій час.

Сни їй більше не сняться. Гітарист як розчинився тієї ночі в темряві, прихопивши з собою троянду, більше він не з'являвся під балкон Мерседес. Лише наполегливі залицяння тореро турбують її, адже вона нічого йому не обіцяла, а він чомусь вирішив, що має всі права на неї.

Але того фатального вечора Хорхе Торес прийшов прощатися. І не прагнув він розжалобити Мерседес.

Він не просив про кохання чи милість, не просив про поцілунки, він лише просив дати йому стрічку, щоб він приколов її на свій піджак під час виступу.

— Завтра моя остання битва, — безтурботно каже він і багато п'є, а очі його палають мертвотним світлом, немов він уже не жилець. З його обличчя дивиться смерть, його губами посміхається смерть, його руки здаються кістками, і туман, дивний туман тремтить навколо тореро.

— Звісно, вона стане останньою, якщо ти вийдеш на арену п'яним. — Мерседес намагається відібрати в нього криваво-червону сангрію, недарма прозвану "Кров'ю диявола". Це вино з фруктами і прянощами п'ється легко, і сп'яніння майже не відчувається — але рівно доти, доки не спробуєш встати на ноги. Цей напій підступний, а Торес п'є вже другий глечик. Але якщо він не зупиниться, якщо не виспиться перед виступом, то сил на бій з биком просто не буде. Не один тореро зробив фатальну помилку, пішовши в загул перед боєм.

Але тореро лише сміється і замовляє агуард’єнте, вогненний і гіркий, і Мерседес нічого не може зробити, щоб допомогти другу. Адже для неї він лише друг, не більше. І не зможе вона йому дати те, що він хоче.

— Я не боюся бика, — шепоче Хорхе Торрес, схилившись так близько, що запах смерті змушує Мерседес відсахнутися. — Я не боюся нічого. А знаєш, чому, Мерседес? Тому що немає у світі нікого, хто хоче чекати на мене, хто хоче проводжати на поєдинок. Розумієш? Ти розумієш, про що я, Мерседес?

— А ти подумав про сестру й матір? — зло кидає Мерседес, відібравши в нього склянку. На них дивляться інші відвідувачі, але їй байдуже, вона бачить, що тореро йде над безоднею, бачить, що скоро він упаде туди, не побажавши навіть спробувати відшукати інший шлях.

Хто шукає смерті — той її знайде, так кажуть у народі. Не можна її кликати, не можна її чекати. Не можна. Погана прикмета. Але як пояснити це божевільному?

— У сестри давно своє життя, — тихо відповідає Хорхе Торрес, і очі його на мить прояснюються, — а мати... мало хто знає це... я надто схожий на батька, що був знатний гульвіса, та ще й бив її. Вона дивиться на мене — але бачить його. І нічого не може вдіяти. Знаєш, іноді мені здається, вона... вона... краще б вона залишила мене під стінами монастиря.

І він замовкає, а потім різко встає і йде, не прощаючись.

Мерседес довго дивиться йому вслід, не знаючи, що робити. Йти за ним? Але навіщо? Він обрав свій шлях. Просити не виходити завтра на арену? Але всі газети сурмлять про цю виставу... Не вийти — зганьбити себе. Торес ніколи не погодиться.

І Мерседес із жахом відчуває дивну містичну впевненість у тому, що бачить зараз тореро востаннє. Ніби з мороку, з темряви дзвонить по ньому дзвін.

— І тобі не шкода його? — чується сухий жіночий голос, і Мерседес здригається, ніби до неї доторкнулися холодними долонями.

— Він сам обрав свою долю, — жорстоко й байдуже відповідає вона, обернувшись. За сусіднім столиком кав'ярні, у затінку мандаринового дерева, сидить худа й не дуже вродлива сеньйора. Вона вже немолода, але ще зберегла свіжість. Попри великі важкі риси, її очі привертають увагу — величезні й чорні, як небо вночі над Севільєю.

— Але його доля була зараз у твоїх руках, — приречено шепоче жінка. П’є келих вина, ніби це вода, кривить губи. Очі її — порожні, скляні. Що вона бачить? Пропоротого рогом бика тореро? Його кров на піску арени? Похорон? Незрозуміло.

Та й не потрібне це знання Мерседес. У неї — своя доля. Їй хочеться покінчити з минулим, розірвати зв'язки, стати вільною. Це місто і ці люди — все душить її. І вузькі вулички, і стіни, оповиті трояндами, і старовинні палаци та церкви... Вона так само любить своє місто, але воно стало їй тісним.

Їй нікого любити, ні про кого страждати.

— Ти любила його, — розуміє Мерседес, пильно дивлячись на жінку. — Чому ти зараз не пішла з ним?

— У мене є гордість, — обурено кидає сеньйора, роблячи знак офіціантові, щоб він приніс ще вина. — Пообіцяй мені, що прийдеш на його похорон... і хоча б інколи приноситимеш квіти на його могилу.

— Що тобі до мене? — Мерседес відчуває, що починає злитися. Та й чому ця жінка так упевнена, що тореро обов'язково має загинути? Мерседес ніби забула, що сама відчувала дивну тугу, відчуваючи — більше не побачить цього чоловіка.