Глава 3.1

Деревце з малахіту,

листя його — кинджали.

Місяць – мов апельсин той – світить понад горами.

І по стежинці вузькій дівчина мчить –  як вітер.

Темрява коливає зорі та спів циганський

і вдалині ховає

погляд її

чужанський.

Губи її – як маки, вітер заплутав в косах,

наче у травах – роси, перли та квіти дивні.

Вітер назустріч вийде.

Птахи на гіллі змовкнуть, кров її захолоне,

в очах його — лиш осінь. В сірих, туманних, диких.

І гіркота цілунків — то є полин та м’ята.

Гвадалквівіра води всі таємниці вкриють —

всі таємниці ромів, Кордови та Севільї.

Скелі Сьєрра-Морени

чорні як ніч, безодня…

Плещуть за вітром коси, ясно блищать всі ріки,

погляд очей розкосих — бачить погоню й вітер.

Мчить по стежкам погоня,

коні —за вітер швидше,

погляди — чорні,  люті,

що вони їй полишать?

Дим та туман над полем.

Плаття циганки – біле, наче сніги та квіти,

морок очей дівочих  — в них тільки віє вітер.

В мертвих навчитись хоче

серце та й втамувати,

води Гвадалквівіра

будуть всіх коливати...

В Андалусії тиша стала її прокляттям,

скелі в крові червоній, танець у білім платті…

…Кордова поховала дівчину та цигана,

їх проводжали співом,

танцями й молитвами.

А на камінні чорнім –

квітки дві червоніли,

змовкли навік гітари, втратив і вітер крила.

Мерседес відкладає книжечку віршів, яку їй дав поет, і задумливо дивиться у вікно. Жовтим оком світить на неї місяць, підморгують зірки... І здається, щось дивне, щось нове прокидається в душі від цих рядків. Рядків, у яких живі ті самі почуття, які так хоче відчувати Мерседес.

Вона знає, що поета звати Дієго Маноло і він чекатиме її в тому кафе на набережній не один вечір. Його ім'я не забрав вітер, як ім'я тореро. Можливо, це знак?..

Тільки не знає Мерседес, чи прийде вона туди, де чекає на неї той, хто так схожий на Федеріко.

Ніч здається довгою, як вічність. А вірші гіркими, як лимони. Хочеться апельсинової радості, хочеться відчути крила і помчати геть із кам'яної пастки міста.

І Мерседес відчинить вікно назустріч світу, помітивши серед зелені кипарисів чиюсь самотню тінь. Зацікавлено дивлячись униз, танцівниця звіситься з вікна, і довге розпущене волосся її павутиною плескатиметься за вітром, вона заведе пасмо за вухо і розсміється. Сміх її латунними дзвіночками летить вулицею, розсипаючись кришталевим крихтою по камінню бруківки. Десь вдалині надривається пес, сердито стукне віконницями сусідка, і звук цей луною понесеться в морок.

Тиша така гучна й тривожна, але Мерседес почувається в безпеці — сюди, до її вікна на третьому поверсі, таємничий гість не дістанеться, хоч би хто він був. У те, що це злодій чи вбивця, Мерседес і не вірить, навіть думки такої не допускає, адже хіба потрібна бідна танцівниця бандитам? Що з неї взяти? Хіба що коси відрізати та мереживну бабусину мантилью відібрати, яка, певно, є єдиною цінною річчю в цьому будинку. І ця думка ще більше веселить Мерседес, і вона ще сильніше звисає з вікна, дражнить незнайомця гострими плечима й напівголими грудьми, що видно у вирізі нічної сорочки.

— Ну що ж ти, кабальєро? — регоче Мерседес і зриває троянду з куща, що росте на її підвіконні. Кидає квітку в темряву, ближче до тіні, що сховала нічного гостя. — Чи злякався чогось? Так от знай, якщо зараз не покажешся, можеш більше не приходити! Тобі будь-хто скаже на цій вулиці, та й у цьому місті кожен собака знає — не любить Мерседес боягузів! А я тебе все одно впізнаю! Ти будеш пахнути слабкістю і поразкою!

Викрикнувши це, Мерседес із цікавістю дивиться в ніч — ну що, поведеться на її виверт таємничий незнайомець?

Він робить крок із тіні у світло ліхтаря, тримаючи в руках її троянду. Він високий і добре складений, з довгими ногами і широкими плечима. Мерседес не може розгледіти обличчя — широкі поля капелюха заважають. У руках у нього — гітара, вигин її нагадує жіноче стегно, і чоловік гладить його так само ніжно, як міг би пестити атласну шкіру Мерседес.

— Мені здається, ми зустрічалися... — шепіт Мерседес забирає вітер, і вона замовкає, щойно лунає перший гітарний акорд.

Цьому чоловікові для образу трубадура не вистачає тільки старовинного плаща, чорного камзола і білосніжної сорочки з мереживами на манжетах, щоб дівчина могла відчути себе героїнею романсу. І Мерседес приколола б до його накидки свою яскраву стрічку, щоб він назавжди зберіг пам'ять про неї, про свою даму серця...