Глава 2.1

Вогонь горить, то циганка

в полум'ї тім танцює,

серце своє лікує…

Бачиш — нема рятунку,

Все що горить – згорає,

полум’я виграває та візерунком

в’ється в ночі тій, що сміється.

Привидом, вільним вітром,

в домі її немає,

в полум’ї все згорає…

Плач і співай, Амарго!

В пісні твоїй тужливій

степ твій навік холоне,

верес, полин проклятий

буде для смерті плата.

Місяць фореллю в вікнах

мечеться, і твій голос

чутно десь за горами…

Пісня пливе над полем,

мертва іде по травам,

мертва танцює файно –

буде їй місяць трунком.

Хміль та біда під руку

всіх поведуть тропою —

місячною, страшною.

В димній кімнаті темній

жити тепер Амарго,

тільки мертвому дому

сонце не зможе більше

дати своє кохання.

Втома ляже на плечі

в клятий та мертвий вечір,

смуток його поглине.

Чорний як ніч Амарго

йде по мертвому полю,

тільки  б його циганка

лишилась з ним – як привід,

мара, любов довічна.

Боляче!

Гіркотою

стане

любов та вірність.

Місяць над полем сяє,

біль його не вщухає,

йти по полям з полином…

Місяць горить бурштином

та проклинає осінь.

Мерседес слухає читця і не може відірвати погляд від його смаглявого обличчя з провалами чорних очей. Вихори чорного як смола волосся і ямочка на підборідді. Лукавий погляд і високе чоло. Когось поет їй нагадує, але кого? Чи не Лорку в період його дружби з Далі? Коли обидва вони були молоді й безтурботні, коли Іспанія переживала свій розквіт?.. Думками Мерседес уже не тут, не в літньому кафе на набережній, де шумлять мандаринові дерева і котить хвилі Гвадарквівір. Вона серед апельсинових гаїв старої Іспанії, блукає з тінню давно померлого поета вапняковими печерами, дивлячись на те, як співають і танцюють цигани. І вона бачить їхні багаття, що вогняними ліліями розпускаються серед гір, і чує їхні пісні, і бачить місяць, що веде свого сина на небо, і слухає, що розповідає їй той, хто приходить тепер лише тінню. Тінню тієї незвіданої сили, що зветься натхненням, або ж — дуенде.

Федеріко любив це слово. Він часто говорив про цю силу, яку не кожен може усвідомити й відчути, лише творча людина — чи то музикант, чи то поет, чи то танцюрист...

Потойбічний дух, що заволодів зараз Мерседес, веде її далі, білими звивистими вуличками Ронди, темними провулками Гранади, площами Мадрида... він веде її за собою, і вона, слухняна, намагається зловити цю мить, назавжди запам'ятати. Щоб потім, коли буде порожньо й самотньо, як часто буває, вона могла б воскресити в пам'яті це почуття, і серце її горіло б і жило. Немов вона закохалася.

Долоні духу холодні, як і належить мерцеві, але в очах — нетутешній вогонь. Профіль його гострий, як лезо бритви, губи його бліді, але в очах — чорнота і ніч. Він читає Мерседес вірші — ті, що ніколи не будуть написані, які забрав Федеріко із собою в могилу того проклятого дня, коли постріли змусили його назавжди замовкнути, він щось шепоче, але шепоту не розібрати.

Мить дива. Магії. Божевілля. Мить у вічності, поки звучать останні слова поета, відгукуючись у серці Мерседес гострим болем. Але біль цей солодкий і приємний. Він допомагає їй відчути себе живою.

Ось дух привів її на циганське свято — чоловіки і жінки сидять кругом біля багаття, звучить гітара — надривно і страшно, гірко і боляче. Ось один циган встає, починає співати, кричати, стогнати, його голос птахом мчить через час і здається, що ніколи не замовкне. Циган голосить, а потім знеможено падає, немов позбавлений сил. Ось інший співак до зірваних зв'язок кричить свою пісню, немов намагається пронести її крізь пітьму й забуття. Щоб ніхто ніколи не забув.

— Що з тобою, серце моє? — Тореро різко схиляється вперед і бере її за руку.

Ніби прокинувшись від сну, Мерседес повертається в реальність. І ця реальність не подобається їй. Занадто шумно. Занадто нудно й сумно. І немає пісень циган. Немає Федеріко.

Що веде її, що кличе її, що дає їй сили? Чи не та чорна туга, про яку писав Федеріко? І пересохлими губами Мерседес усе повторює:

— Туга циган вікова чорна і така самотня... Туга світанку чужого та потаємних рік…