Вогонь горить, то циганка
в полум'ї тім танцює,
серце своє лікує…
Бачиш — нема рятунку,
Все що горить – згорає,
полум’я виграває та візерунком
в’ється в ночі тій, що сміється.
Привидом, вільним вітром,
в домі її немає,
в полум’ї все згорає…
Плач і співай, Амарго!
В пісні твоїй тужливій
степ твій навік холоне,
верес, полин проклятий
буде для смерті плата.
Місяць фореллю в вікнах
мечеться, і твій голос
чутно десь за горами…
Пісня пливе над полем,
мертва іде по травам,
мертва танцює файно –
буде їй місяць трунком.
Хміль та біда під руку
всіх поведуть тропою —
місячною, страшною.
В димній кімнаті темній
жити тепер Амарго,
тільки мертвому дому
сонце не зможе більше
дати своє кохання.
Втома ляже на плечі
в клятий та мертвий вечір,
смуток його поглине.
Чорний як ніч Амарго
йде по мертвому полю,
тільки б його циганка
лишилась з ним – як привід,
мара, любов довічна.
Боляче!
Гіркотою
стане
любов та вірність.
Місяць над полем сяє,
біль його не вщухає,
йти по полям з полином…
Місяць горить бурштином
та проклинає осінь.
Мерседес слухає читця і не може відірвати погляд від його смаглявого обличчя з провалами чорних очей. Вихори чорного як смола волосся і ямочка на підборідді. Лукавий погляд і високе чоло. Когось поет їй нагадує, але кого? Чи не Лорку в період його дружби з Далі? Коли обидва вони були молоді й безтурботні, коли Іспанія переживала свій розквіт?.. Думками Мерседес уже не тут, не в літньому кафе на набережній, де шумлять мандаринові дерева і котить хвилі Гвадарквівір. Вона серед апельсинових гаїв старої Іспанії, блукає з тінню давно померлого поета вапняковими печерами, дивлячись на те, як співають і танцюють цигани. І вона бачить їхні багаття, що вогняними ліліями розпускаються серед гір, і чує їхні пісні, і бачить місяць, що веде свого сина на небо, і слухає, що розповідає їй той, хто приходить тепер лише тінню. Тінню тієї незвіданої сили, що зветься натхненням, або ж — дуенде.
Федеріко любив це слово. Він часто говорив про цю силу, яку не кожен може усвідомити й відчути, лише творча людина — чи то музикант, чи то поет, чи то танцюрист...
Потойбічний дух, що заволодів зараз Мерседес, веде її далі, білими звивистими вуличками Ронди, темними провулками Гранади, площами Мадрида... він веде її за собою, і вона, слухняна, намагається зловити цю мить, назавжди запам'ятати. Щоб потім, коли буде порожньо й самотньо, як часто буває, вона могла б воскресити в пам'яті це почуття, і серце її горіло б і жило. Немов вона закохалася.
Долоні духу холодні, як і належить мерцеві, але в очах — нетутешній вогонь. Профіль його гострий, як лезо бритви, губи його бліді, але в очах — чорнота і ніч. Він читає Мерседес вірші — ті, що ніколи не будуть написані, які забрав Федеріко із собою в могилу того проклятого дня, коли постріли змусили його назавжди замовкнути, він щось шепоче, але шепоту не розібрати.
Мить дива. Магії. Божевілля. Мить у вічності, поки звучать останні слова поета, відгукуючись у серці Мерседес гострим болем. Але біль цей солодкий і приємний. Він допомагає їй відчути себе живою.
Ось дух привів її на циганське свято — чоловіки і жінки сидять кругом біля багаття, звучить гітара — надривно і страшно, гірко і боляче. Ось один циган встає, починає співати, кричати, стогнати, його голос птахом мчить через час і здається, що ніколи не замовкне. Циган голосить, а потім знеможено падає, немов позбавлений сил. Ось інший співак до зірваних зв'язок кричить свою пісню, немов намагається пронести її крізь пітьму й забуття. Щоб ніхто ніколи не забув.
— Що з тобою, серце моє? — Тореро різко схиляється вперед і бере її за руку.
Ніби прокинувшись від сну, Мерседес повертається в реальність. І ця реальність не подобається їй. Занадто шумно. Занадто нудно й сумно. І немає пісень циган. Немає Федеріко.
Що веде її, що кличе її, що дає їй сили? Чи не та чорна туга, про яку писав Федеріко? І пересохлими губами Мерседес усе повторює:
— Туга циган вікова чорна і така самотня... Туга світанку чужого та потаємних рік…