Розділ 7. Процедура знайомства

Розділ 7. Процедура знайомства

Чого було більше в шелесті, що прокотився залом: шурхоту складок одягу чи шушукання і смішків? Тоня здогадувалася, що розвеселило конкурсанток та їх супроводжуючих — зовнішній вигляд десятої претендентки на руку Лорда. Вона виглядала як біла ворона. Відрізнялася від інших абсолютно всім. Мабуть, рідне містечко Белінди, а з ним і батьки хворої красуні, катастрофічно відстали від столичної моди. Жодних рукавців-ліхтариків на шовкових сукнях дівчат не спостерігалося. Плечі були оголені. Ліфи підтримували тоненькі бретельки. Пишні спідниці доходили до щиколоток. Більш того, всі сукні виглядали однаково, майже як уніформа. Білі з позолотою.

Зачіски відрізнялися більшим розмаїттям. У когось волосся було зібране в складну конструкцію, у когось розпущене, у когось підстрижене на кшталт каре. Спільним було одне — всі дівчата виявилися блондинками. Тоня здогадувалася, що від природи такий світлий колір волосся мали одиниці — інші вдалися до знебарвлення. Мода на біле, якою була охоплена і провінція, в столиці набула особливого розмаху. Таким чином Тоня виявилася радше не білою, а, навпаки, чорною вороною в зграї птахів, що обробили своє пір'ячко перекисом водню. Залишалося радіти, що Жозефіна хоча б капелюх свій мушкетерський Антоніні не нав'язала.

В очі впадала ще одна відмінність, яка викликала косі погляди і хихикання — всі особи, які супроводжували конкурсанток, були жінками. Найімовірніше матері, тітоньки або старші сестри. Але жодна з дівчат не прибула на випробування в супроводі чоловіка.

Антоніна глянула на Веремія. Міцний, простий, спритний, надійний. Конкурсантки можуть сміятися скільки завгодно — Тоня нізащо не проміняла б свого бравого моряка на будь-яку з цих білявих дам, навіть при тому, що вони, звичайно, значно більше за нього підковані в питаннях моди, етикету та інтриг.

Величезним ручищем Веремій тримав Тоню під лікоть, і це надавало такої впевненості в собі, що приглушило смішки і шипіння столичних модниць. Посмішка, що почала згасати, повернулася на обличчя. Подумаєш, рукавчики-ліхтарики, зате Тоня хоча б не схожа на інших дівчат, одягнених як під копірку.

Крісла в залі були розставлені півколом. Деякі місця були порожніми. Щоб обрати, куди присісти, Антоніна обвела поглядом конкурсанток у пошуках найменш уїдливої посмішки. Веремій, який не звертав жодної уваги на хихикання і косі погляди, теж сканував зал і раптом ледь чутно присвиснув:

— Ох ти ж яка каравела! — очі моряка блиснули. — І фок-щогла, і грот-щогла — все при ній. Тримаємо курс на південний захід, — він повів Тоню до вільних крісел правого флангу.

Пишногруда «каравела», поруч із якою пришвартувався Веремій, глянула на нього з сумішшю почуттів: трохи гонору, трохи побоювання і трохи цікавості. Моряк посміхнувся тією своєю білозубою посмішкою, яка робить його молодшим на десять років, і представився, дотримуючись етикету, наскільки вміє. Тобто без використання своїх міцний флотських термінів:

— Веремій, штурман далекого плавання. Супроводжую племінницю, Белінду.

Здається, він ще й підморгнув. Ох, Веремій!

«Каравела» виглядала трохи вибитою з колії — не розуміла, як реагувати на раптову увагу моряка. Вона обмахувалася віялом, але щоки її трохи почервоніли.

— Шарлотта, — сказала вона з гідністю. — Викладач вокалу.

Вся її горда постава говорила: взагалі-то, вона так просто ні з сього ні з того з незнайомими чоловіками не знайомиться. І робить це зараз виключно тому, що змусили обставини.

— Супроводжую племінницю, Ніколь.

Племінниця, неважко здогадатися, займала сусіднє крісло. Дівчина була схожа на свою тітоньку. Така ж повненька і рожевощока. Довге волосся було укладене досить просто — скріплене кількома затискачами. Мабуть, вона єдина з усіх конкурсанток була натуральною білявкою. Колір волосся здавався природним — не сніжно-білий, а пшеничний.

 «Процедура знайомства», як зрозуміла Тоня, представляла собою неофіційний захід. Не існувало якогось особливого протоколу, як все має відбуватися. Одночасно з Лордом в зал зайшов церемоніймейстер, високий трохи метушливий чоловік в оксамитовому білому камзолі, і повідомив, що вести захід буде він. Дами, ясна річ, усю увагу зосередили не на ведучому, а на потенційному нареченому. Шепоти стихли. Частина дівчат стали зосередженими і серйозними, а частина, навпаки, пустили в хід кокетливі кривляння.

Чоловіки розташувалися в центрі півкола, після чого церемоніймейстер звернувся до конкурсанток — попросив їх по черзі представитись і розповісти про себе в кількох словах.

— Почнемо зліва направо, — розпорядився він.

Як вдало Тоня з Веремієм прилаштувалися на правому фланзі. Тоня буде представлятися останньою. Вона нахилилася до вуха моряка:

— Який факультет закінчила Белінда?

— Морехідний…

Тоня мало не зойкнула вголос від подиву.

— …могла б закінчити, — продовжив думку Веремій, — якби пішла по моїх стопах. Але вона пішла по стопах батька. Вона ваша колега.

— Хімік? — зраділа Тоня.

— Майже. У нас це називається трохи інакше: алхімік. Вона закінчила факультет зіллєзнавства. Але основна відмінність тут лише в назвах. Дисципліни схожі. Вона вивчала, як взяти одне, додати інше і отримати третє. Вас теж цього вчили?

— Ну, загалом, так, — погодилася Тоня, хоча такого філософського визначення хімії вона ще не зустрічала.

Конкурсантка, котра займала крайнє ліве крісло, піднялася, щоб розповісти про себе. Продовжувати перешіптуватись означало накликати на себе гнів церемоніймейстера, а може і Лорда. Але Тоня була рада і тим крихтам інформації, яку встиг розповісти Веремій. Цього має бути достатньо, щоб викрутитися. Адже столичні дівчата геть нічого не знали про Белінду.

Антоніні знову стала в нагоді її натренована пам'ять. Конкурсантки одна за одною називали імена, професії, хобі, досягнення — море інформації, але вона спокійно укладалася в голові. Тоня систематизувала її у вигляді своєрідної таблиці Менделєєва. Більшість дівчат можна було віднести до благородних металів — вони походили з відомих в Абсильванії родів. Здобули хорошу гуманітарну освіту, досягли успіху в різних мистецтвах. Трималися манірно і зарозуміло.