Дублена Шкіра

З-за рогу хати прямо в обличчя стариганя кинулася велика чорно-біла птаха. Та той наче цього чекав. З його долоні стрельнуло полум’я і влучило в сороку. Птаха відлетіла вбік і, вдарившись об дорогу, покотилася по землі, де завмерла темною плямою.

Старий не рухався, виставивши вперед руку, у якій горів вогонь, він чекав. Тіло птаха смикнулося й почало рости. Одне крило піднялося вгору,  перетворюючись на вузлувату, потворну руку, з якої обсипалося пір’я. Темна пляма на дорозі збільшилася, почала підводитися, переростаючи в гидку, горбату жінку з посивілим довгим волоссям, що волочилося по землі. За мить на тому місці, де впала сорока, стояла мерзенна стара. Її беззубий рот повсякчас шамкав, а очі, дві палаючі плями, свердлили дідугана.

        – Що таке гидке створіння, як ти, робить у княжому місті?

        – Несу князеві вісточку, – просипіла стара крізь потріскані губи. Її біле, сплутане й рідке волосся спадало на кістляві плечі. Дідок підніс полум’я ще вище.

        – Вешниця, відьма-сорока, – тихо промовив він. – Чого ти приплелася сюди, чортове насіння?

        – Чи ти оглух на старість? – в’їдливо спитала потворна стара. – У мене звістка для князя.

        – Та він і на поріг тебе не пустить! Не гоже світлому князеві Руси з виродками темряви знатись!

        – Повір, волхве, така новина його зацікавить, ти ж знаєш, про що я, адже ти сам схожу вість несеш.

        – Згинь, потороче, не дійти тобі до князя, – крикнув старець і метнув у відьму клубком вогню. Потворна стара спритно уникнула небезпеки і, обернувшись сорокою, зникла в темряві.

        – Та Змій іде, волхве, чорний, як ніч, голодний, як смерть, і несе він розруху, – пролунав її голос, затихаючи десь вдалині. Старий скрушно зітхнув і стиснув розчепірені пальці. Вогонь погас. Ще раз зітхнувши, старий повільно рушив у бік княжого замка. Два дружинники на вході спочатку виступили вперед, але, побачивши гостя, шанобливо схилили голови й пропустили старця. Волхв перетнув подвір’я, піднявся сходами до княжої світлиці.

        Князь Святослав сидів за великим столом, укритим білою скатертиною з різноманітною вишивкою. Правитель уважно читав якийсь лист. Його кущисті брови зійшлися на переніссі, чоло прорізала глибока зморшка. Оселедець на виголеній голові спадав аж на плече. Сіра начищена кольчуга й бронзові нарукавники виблискували у світлі смолоскипів та свічок. Старий волхв повільно увійшов до світлиці, привітався. Святослав, підвівши голову, подивився на прибулого. Волхв відчув крижаний погляд голубих, як небо, очей і здригнувся. Він поклонився й поволі підійшов ближче. Князь вказав на стілець, запрошуючи прибулого сісти. Велика золота сережка в його вусі зблиснула синім камінцем.

        – З чим прийшов, Яромире? – спитав князь, сідаючи навпроти старого. Могутні плечі повністю закривали спинку крісла позаду нього. Старець зітхнув.

        – Погані новини йдуть, світлий княже, – почав Яромир. – Кажуть, Чорна Смерть до нас іде. Змій великий, породження Чорнобога, бажає вигубити весь ваш рід славний та народ київський.

        Святослав повільно витягнув меч з піхов і поклав перед собою на стіл. Мимовільно Яромир замилувався мерехтінням металу у світлі смолоскипів. О, це великий був меч, його викував учитель Яромира, старий чаклун, що прийшов з варягами з далеких і холодних земель. Звали його Маргад, могутнім він був чоловіком, сильним, як тур, і витривалим, як непорушна скеля. Він був і ковалем, і магом. Три тижні чаклун кував меча, гартуючи його в крові й воді, обпалюючи гарячим вогнем та виточуючи древні заклинання варязькою мовою. Цей меч переходив у спадок князям від самого Олега. Меч, що дарував своєму володарю непомірну силу й звитягу у війнах.

        Яромир важко зітхнув: йому бракувало Маргада, який помер минулого року, доживши до глибокої старості. Єдине, що тішило Яромира, це те, що Маргад устиг передати йому всі свої магічні знання. Князь поклав свою велику, міцну долоню на холодну крицю й уважно глянув на старого.

        – Ось захист мій і мого народу, жоден Чорнобог та його поріддя не пройде землею моєю.

        – Боюся, мій світлий княже, що сила змія цього велика, і ні ваші дружинники, ані ви не в змозі вберегтися від вогню цієї поторочі. Відун Світозор бачив спалені землі, кров, що ріками тече київськими горами, згарище на місті вашого замку, а вас він бачив прохромленого списом, замість голови вашої – чаша, з черепа зроблена, крові повна. Також я бачив відьму-сороку дорогою до вас, відігнав її, але, перед тим як втекти, потороч теж про змія гуторила, про розруху віщувала.

        Святослав стиснув руків’я свого меча. Голубі очі стали крижаними й гнівними. Широкі плечі розправилися, і від того князь здався ще вищим і грізнішим, серце в грудях волхва легенько тьохнуло, величчю наповнилася княжа світлиця, страх на мить пішов з неї. Святослав гупнув кулаком по столу.

        – То й що, вмремо в битві, але не дамося немічними й наляканими!

        – Мусить бути інший шлях, княже!

        – Який, Яромире?

        – Я поки… – раптом різке тріпотіння крил обірвало волхва. У світлицю залетіла велика сорока і всілася на стіл.

        – Згинь, потороче, – зашипів чародій.

        – Я з думкою до князя, – схиливши голову, каркнула ворона.