Дуб, який бачив сни

Яскравий сильний промінь пробився через листя осики, що росла на краю лісу. З такими тендітними, двосторонніми листочками, з однієї сторони м'якенькі, тепленькі, з іншої - холодні. Потім пробився крізь чагарники терену, вони достатньо колючі, шипи великі і міцні. Але що то є для сонячного промінчика! Він щойно отримав велику силу від сонця і відчував як сильно він наповнений енергією.
За чагарником просування  ускладнилося: стало темніше, дерева росли густо, близько один до одного. Але промінь мав свій шлях, його треба було подолати будь що.

Промінь ковзив далі і далі. Він шукав дерево. Єдине потрібне йому дерево. Таке, яке було тут унікальним. Ще трошки летіти і...Ось воно.
Серед темного лісу - яскраво-зелена галявина, вкрита високими дикими травами і синіми спалахами квітів, а на ній - він. Дуб. Шлях закінчено.

Дуб пам'ятає ту ніч, коли і був перший сон. Тоді була така сильна буря, яка дуже рідкісна для цих країв, і зазвичай буває тільки в травні. А тоді і був травень. Дзвінкий, пахучий, довкола черешні цвіли так рясно. А тут все закрили хмари, важкі і темні. Зірвався вітер, і всю ніч був буревій. Тоді багато дерев повалило. Його, дуба, друзів. А він встояв, втративши декілька гілок. Але встояв. От тоді і приснився йому сон.

Ніби він і  не дуб зовсім, а баобаб. І живе не в мішаному лісі, а в Африці. Навколо - пісок і сонце. І де-не-де дерева. Такі як і він. Баобаб. І трошки рослинність.  Відчував запах  і жар пустелі, хоча і дуже багатої на життя.  Цікаво, захопливо, дивно, ніби помолодшав на  сотню років.   Давно не було такого відчуття, дуже давно.
Аж не хотілося прокидатися з цього сну...
Сон зник, як і буря. Ніби нічого і не було. Але як після буревію були поламані дерева, розкидані по всій галявині гілки, так і в його серці залишився слід. Тільки навпаки. Це дуб себе відчув раптом поламаним, пораненим, пошматованим. Він стояв неушкоджений, якщо не вважати те, що в серці   з'явилася тріщина.

Дуб нікому не розказав тоді. Чому? Тому що треба було підтримувати тих, хто постраждав, хто втратив домівку, загубився, плакав, поламався. Хіба був час для його фантазій? Звісно ні. Він важко видихнув і... продовжив жити. Вітер приніс запах зламаних стовбурів, і дуб раптом нахилив гілки нижче, ніби хотів обійняти всіх, хто вижив.
Сум прийшов разом із сном -
сум від нездійсненного, від  мрії, яка тільки ятрить душу, але не гріє, не звучить.

Наступний сон був зимою, ще через декілька років. Зима та була сніжною, м'якою, зайчики стрибали і ховались в сніжних кущах. Вночі все так виблискувало  під місячним сяйвом, аж голова йшла обертом. А тиша яка була! І от тоді  прийшов новий сон.
Це було дивно. Незвично, але навіть більше ніж першого разу. Тепер він - хто б міг подумати - секвойя! Вічнозелена цариця Америки! На неї задивлюються, нею милуються, вона всіма визнана, про неї пишуть, розказують. І таке дивне відчуття охопило дуб, що він уві сні посміхнувся. І ..прокинувся.
Навколо тиша, сріблясте покривало і місяць висів над ним. Дуб підняв голову, подивився і струсив з себе весь сніг, наче сивину.Коли сніг упав із гілок, тиша стала ще глибшою. Дуб стояв, ніби боявся ворухнутись, аби не розбудити в собі того секвойєвого відчуття величі. Відчув себе молодшим, а на ранок посміхнувся сонцю

Вперше за довгий час дуб відчув, що він може мріяти, просто підставивши свої гілочки сонцю, і посміхався. Весь день він підморгував зайцям, радів, що кабани рились під ним, шукаючи жолуді та навіть захотів наступного року принести дати більше жолудів,  більше тіні,  більше листя.
Тепер мрії-сни не давали йому спокою. Він то радів, то засмучувався. Але ні разу не пожалів, що вони були, є і, сподівався, що будуть. Чекав нового і сон прийшов.

Була гарна осінь. Коли вночі  холодно , а вдень ще сонячно, ще гріє, ще тепло. Його, дуба листя теж стало жовтогарячим, і при найменшому вітерці шелестіло-тріпотіло. Ніби й дуже гарно, але дуб знав, що воно скоро все впаде і покриє його коріння шаром, теплим, сухим.
От тоді приснився новий, третій, сон.

Тепер він став вербою. То, що росте на самому березі маленької річки.
Річечка текла рівно, спокійно, безшумно, а вона, верба - стояла прямо, гордо, тільки гнучкі гілочки гладили воду і одночасно купали листя
Дуб уві сні подумав: чи пересихає ця річка влітку? Струмки, що дзюрчали весною  за його галявиною дуба, влітку так швидко пропадали, що ніхто й не здогадається, що вони й були.
Верба при сильному вітрі згиналась, але потім випрямлялась, ніби нічого й не було. На гілках сиділи горобці і гойдались разом з нею, співали... Хоча який там спів! Скоріше гамір, сварка, весь час щось ділять. Але вербі то було все одно. Вона насолоджувалась теплом, світлом, їй ніщо і ніхто не заважав - весна, сила, гнучкість, все у неї є.
Дуб прокинувся дуже рано. Починало сіріти, туман охопив все навкруги, лише силуети найближчих дерев-сусідів було видно. На землі - перша ожеледиця. Дуб опустив гілки низько - низько, стояв і не ворушився. Його кора з глибокими тріщинами посіріла і зливалася з густим туманом. Поки всі ще спали поки ніхто не заважав, дерево стало думати. Його думки не текли рівно, а перескакували з гілки на гілку, причому з найвищої на найнижчу, а потім знову вгору-вниз.
Туман обвивав як м'який плед, а кора здавалася ще грубіша і  важча.
Він відчував, як хаос кружляє всередині нього, голосно говорячи: "ще не все пройдено, ще не все зрозуміло, ще стільки питань"
Дуб не зміг вирішити ні одне питання, хоча думав довго, весь ранок і весь вечір. Вдень прислухався до осені, до її впевнених кроків.
З того часу настрій майже завжди став похмурим, темним, і дні такі стали, темні, короткі. Вітер зривав останнє листя, кидав під його ноги. Над головою - ворони, ворони, ворони. Чомусь не стало навіть синичок, адже кожної осені і зими вони ночували під його гілочками, ховалися в дуплах. А цієї зими і їх не було. Вибрали інші дерева, інші кущі...залишили його самого.
Дуб всю зиму простояв мовчки, насупившись, тихо і не рухаючись. Порожнеча була настільки глибокою, що навіть віддалене гелготіння ворон здавалося голоснішим за власні думки