Дуальниця

- Ось тут, - сказав старий маг, важко зітхнувши. – Маєте пробути в цьому будинку одну ніч. На ранок я прийду з Його Величністю і суддями. Якщо виживете – отримаєте пів королівства і принцесу, як і обіцяно в указі короля. Якщо ні, ми констатуємо смерть. Втім, як і багато разів до цього. 

Маг ще раз глянув навколо, окинув оком обдерті стіни, розсипані уламки люстри на сходах, що вели на другий поверх, вікна з вибитими шибками, звідки вривалися протяги, вимітаючи сіре сміття з кутків, поламані меблі, підозрілі плями на підлозі... Спіткнувшись поглядом об одну з плям, що кольором дуже нагадувала засохлу кров (а може, то вона й була) він стрепенувся і рушив до виходу.

- Отже, зранку, як тільки зійде сонце, ми прийдемо. Бажаю удачі, пане Монстре. 

Я похмуро кивнув вже йому в спину, трохи здригнувшись від звуку захряснутих дверей. У замку повернувся ключ – і я лишився сам у закинутому старому будинку, який мешканці міста обходили десятою дорогою, а по периметру стояв потужний магічний захист. Адже тут жила смерть. І звали цю смерть Її Високість принцеса Руаліта . 

Вона народилася звичайною дівчиною, але у віці шістнадцяти років була проклята відьмою, котру принцеса обізвала старою потворою. І цей старий будинок був колись помешканням старої відьми, де все й відбулося.

- Врятує її такий же потворний монстр, яким вона сама зараз стала, - отак зла відьма прорекла.

Прокляття вже зворотної дії не мало. Відьма померла давно, а в її старому будинку і досі з'являється страшна потвора, котра колись була принцесою. І ніхто не знав, у кого перетворилася Її Високість принцеса Руаліта.

Мені якось не до короля та принцеси раніше було, не цікавився я цими подробицями, але життя так повернулося, що мушу терміново шукати великих грошей. Бо зникне наша трупа, коли не заплатимо штраф графу Ярлесу, на землях котрого втрапили в халепу. Виявляється, він запровадив податок на проїзд та проживання на його територіях для невасалів. Ми й не знали, поки не схопили наші три фургони люди графа. Всіх акторів до в’язниці кинули, а фургони мали спалити, якщо штраф не виплатимо. Штраф такий величезний був, що нам усім працювати треба років з десять.

Король же зрадів, бо вже багато років не було охочих принцесу рятувати. Навіть на мене толком і не глянув. А я не міг своїх кинути в скруті, бо ми були однією сім'єю. 

Я пройшов по уламках скла і піднявся на другий поверх будинку. Слід було тут все оглянути. Поки не стемніло, був у безпеці. Сонце кидало червоні промені у вибиті шибки ще двох кімнат праворуч та по ліворуч від сходів. Скрізь було порожньо, тихо, лише під підошвами хрумкотіли залишки чи то кісток, чи то уламки порцелянового посуду.  

Що ж, якщо хтось буде на мене нападати, то краще перебувати в меншій кімнаті. Тут я міг розставити пастки, які взяв із собою.

Обрав кімнату праворуч. Приготування зайняло десь із пів години. Сонце майже сіло. Надворі стемніло, і я запалив свічку-негасилку. Прилаштував її в кутку майже під стелею і накрив скляним магічним слоїком. Світло мені потрібне. Не хочу зустрічатися з монстрою у темноті.

А монстра не забарилася. Я якраз сидів у кутку кімнати і раптом почув, як скрипнули двері. Затиснувши в руці кинджал, глянув на ту, що зайшла досередини. Принцеса й справді була вродливою: золотисте волосся м’якою хвилею спадало на оголені плечі, глибоке декольте хвилювало приємними лініями та опуклостями, а блакитні очі вражали наївністю. 

- Ти прийшов мене рятувати? – спитала дівчина, а придивившись ближче, скривилася. – Невже в королівстві вже закінчилися нормальні чоловіки, що присилають таких виродків, як ти?

Я мовчав, чекаючи підступу. Не очікував, що зустріну красуню, а не гидку упирку. Вона підійшла ближче: 

- Та хай уже, головне вирватися з цього старого будинку! А там якось розберемося. Ти ж не думаєш, що я вийду заміж за такого горбаня, як ти? Ще мені не вистачало з потворою ділити шлюбне ложе! Тільки ти їм не вір! Бо я справжня! А вони просто прикидаються. 

Я слухав слова принцеси і мовчав. Давно звик, що маю вади в своєму тілі: на спині моїй горб, а одна нога трохи коротша від іншої, тому я кульгаю.

Та й на обличчі я страшний. Проте я давно не звертав уваги на образи та кпини, звик. А мої друзі-актори любили мене таким, яким я є. Не важливим є те, що зовні, найважливіше - що всередині.

Раптом знову скрипнули двері. І до кімнати увійшла... ще одна принцеса Руаліта. Точно така ж вродлива, мила, зверхня.

- Це рятівник? – спила вона в першої принцеси. – Я почула нову кров! А чому такий страшний? Невже батько думає, що поведуся на такого жениха? Проте ти не вір їй, – вона вказала на свою двійницю, - бо справжня – це я! 

- Хто це тут каже, що вона справжня? – почув я знову від дверей і вже навіть не здивувався, що в кімнату протиснулася третя Її Високість. – Ви підмінниці! А от я – принцеса Руаліта! - троє дівчат засперечалися, підвищуючи голос. 

Я почав гарячого роздумувати, в чому тут загадка? Як маю зняти прокляття? Адже час ішов. А замість монстрів – до кімнати заходили все нові й нові принцеси. 

І всі вони різко замовкли, коли, напевно, увійшла остання. Повністю однакові, витончені, прекрасні, дивні в цьому закинутому будинку, в цій старій, заставленій брудом кімнаті. І було їх семеро.

- Ти маєш обрати одну! – проговорили вони в унісон.