Глава 8

Мені важко було повірити в те, що я почула. Я дивилася на Дарія і нічого не розуміла.

- Що я повинна згадати? Звідки тобі це все відомо?

- В мене, як і в тебе, є свої родинні таємниці. Незабаром після того, коли було вбито твою сестру, і коли ти сама себе прокляла, відбувся бій. Ти чомусь не пам’ятаєш, але тобі вдалося позбутися «мисливця», а заодно і врятувати мого далекого пращура. Тебе було поранено, тому ти віддала свою зброю йому на зберігання і попросила передавати цю таємницю з покоління в покоління, аби в наступному житті тобі допомогли згадати, хто ти є насправді. Наш рід виконав обіцянку. Так сталося, що мені потрібен був новий оцінювач антикваріату, я передивлявся рекомендації з усіх міст, бо звик працювати лише з професіоналами, і цілком випадково натрапив на твою світлину. Мій пращур тоді намалював тебе, аби ми знали, як ти виглядаєш. Тож я одразу впізнав і миттю прибув сюди. – Дарій знову відхилився і склав руки, – ось така таємниця, Василино.

Я дивилася на свою каву, але пити мені зовсім не хотілося.

- І що мені робити далі? – хоч би стриматися та не розридатися. Хоч цього мені зараз справді кортіло.

- Наскільки мені відомо, в тебе два варіанти: або ігнорувати далі свої сили та тікати, бо рано чи пізно «мисливець» тебе знайде. Або ж повернути дар та знешкодити ту наволоч першою. І те, й інше ­– небезпечно. Обирати тобі. Проте..., – несподівано Дарій накрив мою долоню своєю і я відчула приємне тепло. Зігріваюче, заспокійливе, таке, що сповнює надією. ­– ... я допоможу тобі у будь-якому випадку. Я буду поряд, Василино.

Я напружено зітхнула. В голові вир з думок та сумнівів. Не знаю, звідки я це знала, напевно, досвід з минулого життя, але, коли дар повернеться, «мисливцю» буде легше мене знайти. І що робити? Тікати? Ні, тікати – це точно не про мене. Хоча, як боротися мені теж невідомо. Мене не навчали бойовим мистецтвам, принаймні в цьому житті.

- Моя кров..., моя кров поверне мої сили. – Ось на що мені натякали привиди вбитих дівчат. Вони намагалися вказати шлях до мого дару.

Неочікувано, в роті з’явився знайомий мерзотний гіркий присмак. Він був таким паскудним, наче десь поблизу щось гнило. Дарій зрозумів, що зі мною щось відбувається. Він швидко попросив води і подав мені пляшку. Але я не могла зробити ані ковтка, тільки не тоді, коли відчуваю таку гидоту.

- Дарію, здається...здається десь відбудеться чергове вбивство. Або відбулося. Мені...мені треба вийти до вбиральні. Чекай на мене тут. – Я підхопилася та поквапилася до жіночого туалету, бо думала, що мене знудить. Але ні. Я вмилася холодною водою і стало набагато легше. Подивилася на себе в дзеркало. Вигляд я мала справді не найкращий: виснажена, бліда, темні кола під очима помітні навіть після чималого шару тонального крему. Я вся тремтіла. Ні, так не може більше продовжуватися. З цим треба щось робити.

Зненацька, позаду почулися тихі кроки. Я розвернулася, але там нікого не було. Та звуки неспішних кроків не припинилися, я чула їх. По шкірі тупотіли мурахи. Навкруги мене щось ходило, щось рухалося, але мої очі нічого не бачили!

Стало моторошно. Я хотіла було піти, але розвернулася і побачила на дзеркалі багряний напис: «Твоя кров». Я затулила собі рота рукою, аби не закричати. Сльози почали наповнювати очі. Перше бажання – втекти звідси якомога скоріше, але...але тоді виходить, що я слабачка. Я – програла.

Не знаю, що далі відбулося. Напевно мені просто набридло боятися. Я дістала медальйон, потім дістала кинджал і зробила те, що мусила зробити вже давно ­­– порізала долоню та стиснула нею свою містичну прикрасу. А потім просто заплющила очі...

Отямилася від того, що мене штурхає в плече якась жіночка:

- Пані? Пані, з вами все добре?

- Так, все гаразд, послизнулася і здається порізалася..., – я поглянула на свою долоню, але ні порізу, ні крові ­– нічого не було. Я одразу підвелася та подякувала незнайомці за турботу. Цікаво, довго я так пролежала? Зазирнула в сумку, кинджали там, а ось медальйон – медальйон на шиї. І він більше мене не обпікає. Стало якось легше. Якась впевненість з’явилася та твердість. Повернулася до Дарія і розповіла, що сталося.

- То ти таки повернула собі свій дар? Вітаю! До реч, виглядаєш набагато краще. Не думав, що так швидко це зробиш. – Очі чоловіка палали. Схоже, він дійсно не очкував подібного від мене. Та я й сама не очікувала. Все так просто. Аж занадто! І підозріло. – То що робитимемо далі?

- Я буду приманкою. Ми заманимо «мисливця» у пастку і вб’ємо його.

- А ти впевнена, що він не знає, хто йому потрібен?

Я видихнула:

- Не знаю. Коли зі мною вдруге трапилися дивні речі і я втратила свідомість, мене знайшов один мій знайомий, що нібито патрулював там. Звісно я не можу нічого стверджувати, але я вже нікому не довіряю. – Так, я дійсно розмірковувала над тим, як Слава мене швидко знайшов. А раптом він і є «мисливець»? Хоча, я його майже все життя знаю. Однак, видіння з минулого навчили мене дечого про довіру.

- Як ти його перевіриш? За допомогою магії «мисливця» не виявиш.

- Так, як збиралася перевірити тебе.

Брова чоловіка злетіла вгору:

- То ти ще й збиралася перевірити мене?