Глава 7

Я розплющила очі і зрозуміла, що знову опинилася у світі сновидінь, тільки мій сон – зовсім не схожий на сон. Я лежала на сирій землі, в мої долоні повпивалося дрібне каміння, в лопатці болісне ниття, а всередині відгомони страшного вбивчого вибуху. Це моя зірка вибухнула... «Мисливець» дістався до моєї сестри... Як же так? Ми ж постійно шукали, відстежували, придивлялися до найменших дрібниць. Я намагалася не залишати її, тільки, коли була моя черга вартувати, йшла. Це хтось серед своїх. Серед нас – вовк в овечій шкірі. Чому ж я так пізно це зрозуміла...? А попереджала ж її, що нікому не можна довіряти. Не можна говорити про свій дар! Ніколи! Ні в якому разі!

Я зібрала залишки сил і встала на ноги, перед очима все пливло. Але темну постать, що стояла неподалік, змогла побачити. Це вона поцілила в мене громіздким каменем. Той, хто ховався за довгим темним плащем. Так, в мене забій, руку підняти важко, але це не завадить мені гідно відповісти нападникові. Мій рід славиться спритністю. І я була найспритнішою зі всіх. Лук і стріли лежали неподалік, вони впали, коли я гепнулась додолу. Темна постать не наближалася. Це не «мисливець», ні. Тому б треба було закінчити свою справу і він би вже проштрикнув моє серце. Це хтось, хто йому допомагає. Я зробила крок до своєї зброї, ніби мене просто повело вбік. Одна мить – і я вже натягую тятиву та випускаю стрілу, яка пронизує мого ворога. Ще одна коротка мить – і темна постать падає. Хотіла поглянути в очі цій тварюці, але часу нема. Я повинна поспішати.

Знайомий спалах і картина змінюється. На моїх руках знову та сама рудоволоса мила дівчина, яку володарка тіла називає своєю сестрою. Це так дивно відчувати те, що відчуває вона. Це навіть не відчувати, таке враження, що я і є вона! Мене топлять сльози і душить відчай. В якусь мить я не витримую, зриваю з себе медальйон, дістаю ніж і ріжу собі долоню. Різкий гострий біль пронизує її, але це ніщо в зрівнянні з тим, як болить моє серце. Я стискаю в кривавій руці медальйон, іншу руку простягаю до неба і починаю читати щось незрозумілою мовою. Потім опускаю руку на землю і промовляю слова, від яких волосся стає дибки:

- Не знати мені спокою ні в цьому житті, ні в усіх інших, доки я не знайду та не знищу всіх «мисливців». Я перероджуватимуся доти, доки народжуватимуться вони. Сила лазуриту буде завжди зі мною. Мій медальйон знайде мене, окропиться моєю кров’ю і дар прийде. Дар повернеться..., – на цих словах я піднесла камінь до вуст і поцілувала його. А потім розкрила медальйон і посміхнулася своєму портрету...

Я знову підскочила над власним ліжком та почала нещадно кашляти. В мене боліло все тіло. Геть все! Мені важко дихати, важко рухатись і навіть дивитися важко. Я вся мокра, шкіра палає, а очі печуть. Я впала на підлогу, намагаючись відповзти на голий прохолодний лінолеум. Не знаю, скільки часу минуло, поки стало легше. Не знаю. Та тільки-но я змогла стати на ноги, як у двері почали грюкати. Я дошкандибала до них та поглянула у дверне вічко, там стояла перелякана Тіна. Відчинила їй. Подруга ледь знову з ніг мене не збила.

- Ти нормальна взагалі?! Ти хоч уявляєш, як я налякалася? Вимкнула телефон, двері не відчиняєш! Що з тобою коїться, Василино?!

Я обіймала у відповідь подругу, яка тремтіла, намагаючись своєю чергою не виказати, що мені все ще трохи болісно.

- Не вигадуй. Двері я тобі майже одразу відчинила.

- Ти жартуєш? – подруга поглянула на мене, – я вже вдруге в тебе. І то, побачила світло у твоєму вікні і вирішила, що стукатиму до останнього.

В мене по спині промайнув холод:

- Ти хоч Вірі нічого не казала?!

- Ні. Не встигла. Але хотіла! – Тіна пригрозила мені пальцем. – Ти жахливо виглядаєш. Що з тобою таке? Руслан, як розповів мені, то я одразу почала дзвонити, але ж ти, як крізь землю провалилася.

- Зараз розповім. Ходімо на кухню, вип’ємо чаю.

І я розповіла все. Цілком все, що відбулося за останні кілька днів. Тіна зиркала на мене, як на привида, але вперто намагалася зберігати спокій.

- То виходить, це твій медальйон? Тобто твій, у твоєму колишньому житті.

- Так. Він – мій. На портреті справді я і... виявляється прокляла саму себе. Десь поблизу «мисливець», медальйон повернувся до мене, а значить все триватиме доти...

- Доки ти не активуєш свої сили та не здолаєш негідника.

Я засміялася. Засміялася, наче божевільна. Все це дійсно виглядає, ніби вигадки людини, яка несповна розуму.

- І ти вважаєш, що «мисливець» – це той Дарій?

- Не знаю. Кинджали належать йому. Він хотів, аби я скоріше дізналася, хто їхній власник. Але це дивно, якщо він прагне мене вбити, навіщо тягти час і вимагати, щоб я довідалася правду?

- Можливо він чекає, поки ти активуєш свою силу?

Я знизала плечима. Все це так дико.

- Хочу навідатися до Віри у відділ та почитати описи ран й знарядь вбивств. Якщо вони збігаються з кинджалами, значить Дарій точно якимось чином має відношення до всіх подій.

- Гадаєш, Віра дозволить тобі?

- Ні. Я не хочу її втягувати. Тут ти допоможеш мені.

- Я?! – у Тіни очі злізли на чоло.

- Так, ти. Відволікатимеш Славу, доки я знайду те, що мені треба.