Глава 6

Одразу згадався мій сон, коли я в чиємусь тілі опускала кінчик стріли арбалету в блакитну рідину. Не може бути... Як мені могло наснитися те, про що я дізналася ось тільки-но? Невже вплив містичного медальйона? Продовжила читати далі і зрозуміла, що здогадки мої вірні. Зброю проти «мисливців» дійсно треба було занурити у воду зі справжнім чистим лазуритом. На висхідний місяць камінь клали у воду і промовляли спеціальні слова, а на повню діставали. Вважалося, що така вода мала особливу силу та наділяла нею зброю.  

Щось я заплуталась. Виявляється «мисливці» з таємного товариства полювали на жінок, які володіли особливим даром, а ті своєю чергою полювали на перших? Що за війни такі безглузді?

«Мисливців» не виявити за допомогою магії, вплинути на них можна хіба що фізично. І то ненадовго, бо потрібна сила лазуриту. Чудово просто! Тобто з тобою поряд може знаходитися справжнє чудовисько, а ти про це навіть не здогадуватимешся. Я знову згадала свій сон і ту гарну рудоволосу дівчину, яка, схоже, довірилася монстру та поплатилася за це життям. Щось легенди поступово перестають бути легендами.

Я здригнулася та перегорнула сторінку. Час минає, а відповіді на найголовніше питання так і нема. Чому на портреті з вісімнадцятого століття, в медальйоні, що напевно належав одній з тих жінок, зображена я? В мене що, теж є якийсь дар? Не помічала поки. Можливо здатність розмовляти з привидами чи натрапляти на місця вбивств – мої супервміння, але зараз в таке важко повірити.

Далі йшлося про зброю, яку найчастіше використовували «мисливці». І там теж не все так просто. Їхньої головною метою було не тільки позбавити життя, а ще й запобігти тому, щоб дар жертви успадкували її нащадки. Для цього «мисливці» проводили темний ритуал, а тому зброя, якою вони вбивали, мала також бути оздоблена металом чи камінням з магічними властивостями. На жаль, поглянути на неї зараз мені не судилося, далі містилася позначка, що декілька наступних сторінок фоліанту були майже втрачені, а тому направлені на відновлення та збережені вже в електронній формі. Я попросила бібліотекарку дозволу поглянути на них і, на щастя, вона погодилась та пообіцяла надіслати мені на пошту необхідне посилання.

Ритуали, ритуали, постійні ритуали, навіть мені набридло читати про них, а деякі, схоже, без цього не уявляли свого життя. Добре, що ті хоча б не деталізувалися, бо й так мурахи по тілу від всіх історій. Та не встигла я про це подумати, як в пошуковій системі браузера на телефоні за моїм попереднім запитом про «тіло без душі» з’явилася реклама публікації щодо «темних» дій послідовників давніх окультних товариств. Знову згадувалися моторошні ритуали, які дійшли до наших часів, і один з них таки привернув мою увагу. Йшлося якраз про те, як заблокувати силу, щоб її не змогли успадкувати чи комусь передати. Не хотілося подробиць, але, коли я побачила «інструкцію», відвернутися вже не змогла. Зазвичай обирали місця, де жертву найближчим часом знайдуть, а потім поховають, щоб її душа не блукала світом. З подібними місцями "працювали", читали спеціальні закляття, оздоблювали камінням, яке перемазували кров’ю, щоб надприродні сили не передавалися рідним, використовували кістки птахів, аби дар остаточно покинув тіло, підпалювали засохлі рослини, щоб запобігти магічному втручанню збоку. Жертв вбивали не там, бо заманити на таке місце складно, та головне встигнути провести ритуал. Найчастіше позбавляли життя за допомоги холодної зброї, яка передавалася з покоління в покоління. Аби все швидше відбулося, завдавали удару в серце...

Далі я не витримала...відклала телефон і обійняла себе руками. Я тремтіла. Тремтіла від розуміння того, що в нашому місці не божевільний вбивця-серійник. Ні. Десь поблизу розгулює справжній «мисливець» або ж його хворий наслідувач. Все складається. Він завдає ножем удари в серце, потім приносить дівчат на жертовний вівтар, який я бачила на власні очі. Не тільки бачила, взагалі – один з таких я і знайшла! В мене почало паморочитися в голові. Я глибоко дихала, намагаючись збагнути, що робити далі і як про це сказати своїй сестрі. Як пояснити слідчій, яка до того ж цілковитий скептик, що справа в магії. Чи, принаймні, в тих, хто в неї вірить. Неочікувано, я почула, як на стіл щось впало. Опустила голову і побачила краплину крові, яка повільно розтікалася. Потім раз – і ще одна. Спочатку я нічого не зрозуміла, але коли побачила свої замащені в крові пальці, підхопилася та дістала з сумочки маленьке кругле люстерко. Так, в мене носом пішла кров. Вдруге за все життя. Я швидко витягла з кишені серветку та притулила до носа. Напевно все через нерви. Треба йти додому та спробувати відпочити. Я почала складатися. Кров ніяк не хотіла припинятися і здається лише посилювалася. Хоч книжки встигнути повернути, поки не замастила і їх. Я взяла останню, що читала і хотіла покласти на стос з інших книг, але вона несподівано вислизнула в мене з руки, впала на стіл та розкрилася. Напис майже на всю сторінку привернув мою увагу та, коли я його прочитала, мене, наче кригою затиснуло. «Твоя кров»...Там було написано «твоя кров»!!! З носа аж хлипнуло, я ж жахом поглянула на мокрі червоні долоні, а потім на свою сорочку, по якій стікали такі ж червоні цівки, і ледве придушила крик. Не знаю, далі все відбувалося, як уві сні. Я використала все пакування серветок, поки хоч трохи відтерла кров. Вона так і не припинила йти. Я віддала книги і поквапилася додому. Тремтіння теж не припинялося. Всі звуки здавалися мені аж занадто гучними. Ні. Я більше так не можу. Я збожеволію! Треба негайно комусь розповісти, що відбувається і зі мною, і взагалі навкруги. Тіна. Так, подруга бачила медальйон, вона єдина з моїх знайомих, хто вірить в містику. Я одразу зателефонувала їй, але відповів мені знову Руслан. Здається я вперше так сильно вилаялася...