Глава 5

Запах сирої землі та залежаного листя вдарив мені в ніс. Я майже не чула більше ніяких звуків, окрім глибокого повільного дихання, що торкалося кінчиків моїх вух. Я не знала, що мені робити. Не знала...Аж поки в роті не з’явився прогірклий присмак. Я не витримала, набралася сміливості і різко повернулася. Переді мною стояла дівчина, настільки бліда, що аж майже прозора. Її сонячне волосся по плечі розвивалося від подувів вітру, а на диво соковиті, темно-червоні губи повільно розтулилися. На ній була світла сукня з темною плямою на серці. Я все зрозуміла, здригнулася і відступила. Дівчина схилила голову набік та зробила крок назустріч. Я знову відійшла, але вона наполегливо підступилася. Неочікувано, мене схопила її крижана рука трохи вище зап’ястка. Вона так сильно стиснула, що натомість я схопила її, намагаючись відчепити від себе, але, як і попереднього разу, марно. Примара підійшла так близько, що почала розпливатися перед очима. Вона схилила голову в інший бік, а потім кліпнула і з її очей покотилися струмені крові. А далі теж саме сталося і з її ротом. Мене охопив такий жах, що терпіти просто не вистачало сил.

- Твоя кров..., – потойбічний голос задрижав у жилах. Я вже не виривалася, а просто заплющила очі, маючи надію, що це мені вздрівається і зараз все скінчиться.

- Твоя кров... – дівчина підсунулася до обличчя та промовила біля самого вуха. Але, коли я відчула, як на моє плече крапає її кров, останні залишки витримки покинули мене і я втратила свідомість...

- Василино. Василино! Отямся! Давай! – мене хтось трусив за плече. Я розплющила очі і зрозуміла, що лежу на руках. Це була Віра. Вона приклала долоню до мого обличчя і полегшено видихнула.

- Нарешті! Ти мене до сказу доведеш.

- Що...що зі мною сталося?

- Що з тобою сталося? А я не знаю! Це ти мені поясни. Тебе знайшов Слава, він патрулював тут і побачив, що ти лежиш на дорозі. Василино, що з тобою відбувається? Ти вся палаєш. Ти захворіла? І взагалі, навіщо шукаєш пригод на одне місце?

Я підвелася та присіла.

- Та не шукаю я нічого. Просто йшла до бібліотеки і..., – я згадала дівчину-привида, її слова та кров на моєму плечі..., смикнулася і одразу поглянула на нього, але там нічого не було.

- Я чекаю. – Віра склала руки в боки та дивилася на мене з претензією.

- Не знаю, просто стало зле і я втратила свідомість. Напевно, перевтома, останнім часом багато роботи.

- Ага. – Недовіра так і відчувалася в її голосі. – Скажи чесно, сестричко, ти знову нишпорила в моїх документах? – Сині очі Віри пронизували наскрізь. Чудово знаю її «детективний» погляд, з дитинства вивчила його. Я важко зітхнула, розповісти б їй, що я бачила за останні декілька днів, але не наважуся. Принаймні, доки точно не з’ясую, що втрачаю здоровий глузд.

- Ні, Віро. Я не була в тебе у відділі вже тисячу років.

Сестра махнула рукою:

- А, точно. Я не помічаю, як минає час. Але звідки ти тоді дізналася, де сталося вбивство?

- Яке вбивство?

- Василино, ти лежала майже через три метри від місця, де нещодавно знайшли чергову жертву вбивці. Це вже вдруге, не повірю, що ти просто так тут опинилася!

Моє серце пришвидшилося. Я перевела погляд і здригнулася.

- Скажи, а жертва світловолосою була? З таким… рудим відблиском?

Віра глянула з підозрою:

- А ти звідки знаєш? Ми тримали це в таємниці. Хтось розбовкав?

Я відчула, я горло стиснуло. Довелося відвернутися, бо очі чомусь наповнилися сльозами. – Ні. Здається по телевізору бачила. – Ненавиджу брехати! Але іншого вибору в мене просто нема. Я не розумію, як пояснити та й, що взагалі пояснювати?

- Я так і знала! Вже хтось злив інфу. Повбиваю! – поки Віра лаялася та комусь телефонувала, до мене наблизився Слава – майже завжди усміхнений блондин середнього зросту та з широкими дужими плечима.

- Як ти? Може водички принести? – чоловік турботливо запитав та за моїм проханням допоміг мені підвестися.

- Дякую, вже краще. Якщо не важко, проведеш мене до бібліотеки?

- Звісно! Без питань! – Слава смикнув сестру, щоб попередити, але дарма, я потім ледь не годину вмовляла її мене відпустити, запевняючи, що зі мною все гаразд.

До секретних архівів доступ в мене був, а з бібліотекаркою ми взагалі товаришували, тому вона ніколи не квапила аж до самісінького закриття. Я полюбляла усамітнитися, так, щоб якомога далі від всіх. Обирала собі столик коло вікна і ховалася за стосами книг.

Я збрехала сестрі, коли запевнила, що добре почуваюся. Насправді мене трохи лихоманило. Та зволікати часу нема. Цього разу я вирішила зосередитись на камені, на лазуриті. Я знаю, що з ним пов’язано багато легенд, тому одразу залізла в нетрі. На подив, довго шукати не довелося. Магія лазуриту відома ще з давніх-давен. Перші згадки про нього були зафіксовані ще в Стародавньому Єгипті. Там його називали «сином неба» і вважали, що камінь синього кольору належить фараону як послідовнику бога Сонця Ра на Землі.

Лазурит – символ удачі. Його власники приречені на успіх і щастя. Цей камінь володіє найсильнішою енергетикою. Він оберігає, захищає від зла та негативу, має неабиякі лікувальні властивості, додає людині мудрості і зміцнює її духовний світ.