Глава 3

Я знаходилася в справжньому лісі. Була ніч. Повня світила так яскраво, що я добре і чітко все бачила. Моє серце калатало. Я підвелася на ноги і озирнулася навкруги: надзвичайно високі дерева з товстими стовбурами, сплетені поміж собою кущі невідомих рослин, папороть по самісінький пояс і білі полотна памороки, що підіймалася з землі та вкривала собою, наче прозорим мереживом. В повітрі відчувалися трав’яне різнобарв’я та лісова свіжість. З моїх вуст зривалася пара. Я поглянула на себе і зрозуміла, що на мені чорна довга сукня зі сміливими розрізами по боках та величезний темний плащ, яких в мене зроду не було. Що за дивний сон? Чому він такий реалістичний? І що мені робити далі? Але далі я почула виття вовка…довге і небезпечне. Я смикнулася й вмить завмерла. Та виття повторилося, тільки вже з іншого боку. Я почала щипати себе, аби якомога скоріше прокинутися, бо такі сновидіння щось мені не до вподоби. На шкірі залишалися сліди від пальців, але більше нічого не змінювалося. Мабуть, це все брехня і ніякі пощипування самої себе не змусять мене повернутися до реального світу. Я зробила крок, на моїх ногах були високі чоботи на громіздких підборах, але зручні. Біля коліна виднілося руків’я ножа. Я хотіла витягнути його та несподіваний жіночий голос, що пролунав зовсім поряд, змусив мене випростатися.

- Біжимо хуткіше! Я знаю, звідки він прийде. – Світловолоса жінка у такому ж чорному плащі побігла першою, а я слідом за нею. Які дивні відчуття, ніби я і водночас справжня володарка тіла разом керуємо ним.

Ми просувалися вглиб лісу, туди, де було набагато більше рослинності та менше світла. Страху я не відчувала, а от хвилювання перед чимось невідомим – так.

Аж ось, несподіваний спалах світла і я вже біжу десь в іншому боці ліса. Біжу сама. Біжу щосили! М’язи на ногах гудуть, дихання таке глибоке, що повітря обпікає горло. Моє волосся чіпляється за гілки дерев, деякі з них дряпають мені шкіру, але я ні на мить не зупиняюся. Я знаю, якщо не встигну, станеться невиправне.

Не розумію, звідки в мене стільки витримки та спритності. Я вміло перестрибую яри, оминаю ями і чудово орієнтуюся в темряві. Таке враження, що це покращена версія мене самої. Та довго насолоджуватися такими здібностями, на жаль, мені не вдалося. Щось тверде вдарило в лопатку і я впала. Щока ковзнула по мокрій траві, а долоні притиснулися до каміння. Я відчула біль в нозі, але він не зрівняється з тим болем, який пройшов крізь мене потім. Таке враження, ніби щось несподівано вибухнуло всередині та розлетілося на тисячі гострих друзків, які впилися в плоть за одну мить. І страшна думка в голові, від якої серце стиснуло, наче лещатами, – я не встигла...

А далі картинка знову змінилася. Зараз я бачу надзвичайно гарну дівчину, рудоволосу, з величезними оливковими очима. Вона лежить в мене на руках і ми обидві притискаємо долонями рану на її серці. Кров скрізь, я тремчу, а вона гладить моє обличчя та посміхається. І посмішка така мила, така щаслива!

- Пробач мені...Пробач мені...Пробач…Це я у всьому винна. Не вберегла тебе. Не вберегла! – я відчуваю, як невидимий укол впорскує мені велетенську дозу ненависті. Вона отруює мене. Пече і свербить.

- Ні. Це я ще не подорослішала. Ти казала мені нікому не довіряти, нікому не говорити про свій дар, але я не послухалася тебе. Кохання засліпило мені очі. Але я не дісталася йому. Чуєш? І наш дар перейде далі. Це – найголовніше.

 Я заколисувала дівчину, наче маленьку дитину, здригаючись від відчаю та плачу. Я знала, що швидко вона не піде, але життя вже потроху витікає з її такого ще юного та тендітного тіла.

Неочікувано дівчина притулилася пальцями до мого серця:

- Я...я люблю тебе. – Вона затримала подих, напружилася, а потім її рука відпустила мене і впала на землю, а погляд миттєво згас.

Мої очі топили сльози. Я востаннє міцно притиснула дівчину до себе і поцілувала в чоло. ­­– Я помщуся за тебе, сестро. Обіцяю. Я обіцяю тобі.

І картина вкотре несподівано змінюється. Тепер я стояла перед діжкою, наповненою водою, і тримала в руках справжній арбалет. Він був важким, але мені подобалося відчувати його вагу та міць. Я наблизилася до діжки і занурила кінчик стріли у воду. Лезо засяяло, як на сонці, а значить увібрало в себе силу каменя, який лежав на дні.

- Я іду за тобою. – Спочатку промовила це подумки. Потім поглянула на блискучу, тонку, ідеально гладеньку стрілу і повторила вже вголос:

- Іду за тобою. Іду.

З цими словами я просто підскочила над власним ліжком. Дихання було таким глибоким, що діафрагма живота аж боліла. Думала, що зараз і легені свої виплюну. Я була вся мокра від поту, волосся прилипло до обличчя, постільна білизна сповзла додолу, а в мене сильний жар. Я тремчу і не можу віддихатися. Голова паморочиться, а на долоні щось нестерпно пече. І чимдалі полум’я тільки посилюється!

Я розкрила руку та побачила там медальйон. Він був не просто гарячим, він, наче вугілля, яке тільки-но дістали з вогню. Лазурит горів та переливався різними барвами блакитного й синього. Стіни моєї кімнати, ніби розмалювали цими кольорами.

На тремтячих ногах, мені якось вдалося дочвалати до кухні та випити холодної води. Перед очима ще миготіли видіння зі сну. Мокра одежа дратувала мене, тому я скинула її та вийшла на балкон. Скоро розвиднятиметься. Я зняла з сушарки халат та одягнула його, а потім спустилася по стіни вниз і нарешті вирівняла дихання.

- Що зі мною? Що відбувається? – слабкість заволоділа тілом і я знову потрапила в тенета сну. Та цього разу – дійсно мого сну. Мені більше нічого не снилося. Зовсім нічого...