Глава 2

Виразний, чіткий, просто ідеальний портрет мене самої: довге темно-русяве витке волосся з каштановим відблиском, світла шкіра, загострене обличчя, блакитні очі, окреслені вуста та найголовніше – родимка на шиї, на тому ж самому місці, що і в мене! Ніби я тільки-но позувала для художника. Здавалося, що це жарт. Можливо Тіна й справді пожартувала наді мною? Та, коли я побачила її налякані очі, зрозуміла, що про жарти й мови не може бути.

Я видихнула:

- Гаразд. Мені треба уважніше дослідити цей портрет. Зрештою, мою світлину могли побачити в соціальній мережі. Ну, сподобалась комусь, намалювали мій «фейс» та й роблять собі гроші.

- Василино, продавець мені його за п'ятнадцять євро продав. Які гроші? Сказав, через те, що тут чийсь портрет, його важко реалізувати.

- Ну, слухай, є ж історичні особи, які зараз мають своїх двійників. Так, ми схожі, але це ще не привід робити шалені висновки.

- Схожі?! Та це ж одне обличчя!

- Добре. Заспокойся. Заберу з собою, а завтра зроблю детальний аналіз і зрозуміємо, чия я реінкарнація.

Тіна дивилася на мене з претензією:

- Знаєш, Василино, от зовсім не смішно. Це може виявитися якоюсь містичною загадкою, яку ми мусимо розгадати. І це небезпечно. Містика – це завжди небезпечно. – Подруга промовила таким тоном, наче мала вже чималий досвід в цьому питанні.

Я пустила очі під лоба:

- Будь ласка, не верзи дурниць. Ти просто під впливом останніх подій. І мене підбурила. От зараз дивлюся і вже не бачу, що ми аж так занадто схожі. Це все гра уяви. Ми бачимо те, що воліємо бачити. Не забувай. – Я повернулася і попросила офіціантку розрахувати нас.

- Слухай, скоротімо шлях? Ходімо цією вуличкою?

Тіна зупинилася та недовірливо зиркнула в темряву, що попереду:

- Безлюдними темними дворами? Не думаю, що це гарна ідея.

- Зате вдома будемо через десять хвилин. Ходімо! Ми ж вдвох.

Подруга невдоволено зітхнула і попленталася за мною. Весь шлях ми сперечалися щодо медальйона. Я здогадувалася, що Тіна гнівається, бо я не надавала її підозрам великого значення. Але й справді, навіщо вигадувати нову історію, коли можна дізнатися про наявну? Я ніколи не робили поспішних висновків, мені треба придивитися, дослідити, перевірити, а не бігти поперед батька в пекло.

Ми повернули за ріг будинку, не припиняючи гучно обговорювати мій подарунок, та мені чомусь несподівано стало холодно. Холодно не в сенсі, що я змерзла, ні, просто таке враження, ніби по спині стікали тонкі цівки крижаної талої води. Я потерла долоні одна об одну і обійняла себе руками. Тіна наполегливо доводила, що портрет стовідсотково мій, вигадуючи фейкові факти з історії. Знайшла кому вигадувати! Я хотіла було пожартувати з приводу її уяви, але мені в ніс зненацька вдарив запах сухого паленого листя. Проте, майже за мить він посилився та набув настільки гіркого, отруйного і їдкого смороду, що дихати стало просто неможливо.

- Фу! Чим так смердить? – Тіна закрила ніс руками. Я розвернулася та попрямувала туди, звідки ширився сморід. Невже якийсь бовдур підпалив смітник? Вкінці маленької вулички щось горіло. Я поквапилась туди, бо можливо треба пожежників викликати. Тіна спочатку кричала мені, щоб я нікуди не ходила та зрештою пішла слідом за мною.

Поки я наближалася до світла, то відчула ще якийсь запах, солонкуватий, металевий, схожий на…кров? Сморід посилювався. Я обійшла великий дерев’яний контейнер, що перегородив мені шлях. Обійшла і враз завмерла від побаченого…Лише істеричний крик Тіни змусив мене оговтатись. Подругу знудило. Мені самій ледь вдалося побороти напад нудоти. Я швидко підійшла та обхопила її за обличчя, що враз стало мокрим від сліз:

- Тіно, заспокойся! Дихай і дивися на мене. Тільки на мене, чуєш?! – ми обидві тремтіли. Тіна здригалася від плачу і не могла нічого вимовити. Я відчувала, як палають всі мої м’язи від напруження. Здається, ще трохи і земля втече з-під ніг. – Зможеш викликати швидку? А я зателефоную Вірі, гаразд? Тіно, гаразд?!

- Таак. – Подруга невпевнено кивнула, але полізла до сумочки за мобільним. Я розвернулася. Картина, що розгорнулася в мене перед очима, напевно назавжди залишиться в моїй пам’яті. Це не так, як показують у фільмах, в реальному житті все набагато страшніше. На сірому камінні, облитому кров’ю, ніби на жертовному вівтарі, лежала молода дівчина. На ній була біла, майже прозора сукня, теж вимащена кров’ю від глибокої рани на серці. На руках, стопах та чолі намальовані якісь знаки, з одного боку голови димілася невідома суха рослина, а з іншого боку лежало щось схоже на кістку. Навколо вівтаря палали свічки різних розмірів, вони разом з тією рослиною і створювали цей нестерпний сморід. Але найгірше – очі дівчини були розплющеними. Вона, мов лялька, просто лежала і дивилася на нічне небо. Я підійшла ближче. Не знаю, навіщо. Просто взяла і підійшла. Мої руки тремтіли, ще трохи і я впущу свій телефон. Її очі…такі гарні, темні, виразні, вони вбирали в себе погляд…

І тут дівчина кліпнула довгими віями. Присягаюся, вона кліпнула! В мене миттєво застигло все всередині. Мені не могло здатися, в мене не настільки бурхлива уява! І вона, ніби щоб довести, повторила…Я смикнулася та хотіла покликати Тіну, але бліда бездиханна примара повернула до мене свою голову. Здається, я почула власний короткий крик. Я зробила крок назад, але ожилий труп схопив мене за зап'ясток! Я з жахом дивилася на її крижану руку на моїй руці, проте не могла ані крикнути, ані відійти.