Глава 1

Сигнал будильника. П’ята ранку. Я відкрила очі, глибоко вдихнула і поглянула на вікно. Нічне темно-синє небо поступово вбирало помаранчеві барви сонця. Зараз перші промені почнуть прокладати свої небесні шляхи. Я чула мелодійний спів пташок, коротенькі звуки сигналізації автомобілів і задоволений гавкіт песиків, з якими на прогулянку вийшли їхні господарі. Люблю спостерігати за світанками, це особлива магічна мить, що змушує мене завмерти і ні про що більше не думати. Взагалі. Просто бачити, чути і насолоджуватися.

Другий сигнал будильника. Тепер вже точно час вставати. На роботу мені лише на восьму, але я належу до тих нудних людей, які не уявляють свого ранку без пробіжки, присідань та гарної розтяжки.

Переодягнулася у спортивну форму, прихопила пляшку води, навушники у вуха і вийшла на вулицю. Підвела голову і придивилася до вікна, що розташовувалося неподалік мого. У Віри світло не горіло, а  значить – або ж ніч минула спокійно, або сестра вже давно у відділі.

Віра – моя старша двоюрідна сестра, хоч ми з дитинства ставилися одна до одної, як рідні. Мешкали майже поряд, її квартира знаходилася у сусідньому коридорі. Вона старша слідча у місцевому відділі поліції. Завжди в роботі з головою, ні відпочинку, ні особистого життя. Хоча в мене, ніби й часу вистачає, але теж з особистим якось поки не склалося. Та я, власне, за цим ніколи й не гналася. Навкруги стільки всього цікавого й різноманітного, щоб ще зациклюватися на почуттях до однієї конкретної людини.

Обличчя гладила ранкова свіжість. Дихання відповідало ритму музики, що лунала в моїх вухах, а рухи ставали більш амплітудними. Я давала собі сорок хвилин на спортивну активність зранку. А потім поверталася додому, приймала душ, снідала, пила каву, передивляючись останні новини в різних сферах життя, одягалася і вирушала на роботу. Хоча, ніколи не вважала роботу – роботою, для мене це не просто захоплення, це, напевно, покликання. Гаразд, досить піднесених слів. Я просто професійний оцінювач антикварних речей. Так, коротко і одним словом мою професію не назвеш. Я добре пам’ятаю очі батьків, коли повідомила їм, що хочу зануритися в антикварну справу. Добре пам’ятаю очі викладачів, які звикли бачити на лавах їхнього університету дітей, які не обирають професію, а успадковують її. Одного разу навіть почула від одногрупника фразу, що «антикварами не стають, ними народжуються». Я спочатку хотіла пояснити, що туди, де він прийшов, не зовсім антикварами й навчають бути, ми – оцінювачі, це поряд, але трохи глибше, проте вирішила не витрачати на цього дурника свого часу. Можливо колись світла думка таки завітає до його порожньої голови.

Я працювала в місцевій галереї мистецтв. Зазвичай в моєму віданні перебували прикраси, невеликі скульптурні вироби, посуд. Але часто зверталися за оцінкою й інших речей, що викликало тільки задоволення, бо в нас заведено вважати, що хороший спеціаліст обов’язково має бути вузькопрофільним. Тобто, оцінюючи певну прикрасу, я точно не зможу кваліфіковано оцінити, скажімо, картину. Але це така помилка. Що заважає мені цікавитися і вивчати всі твори мистецтва відповідної епохи? Або ж взагалі кількох епох? Я могла набагато більше. Тому до мене й зверталися звідусюди – від істинних поціновувачів та продуманих колекціонерів і до представників органів державної влади.

Я увійшла до свого кабінету. На моєму столі на мене чекав темний оксамитовий згорток. Коли я розгорнула його, то побачила перед собою два блискучих та прикрашених дорогоцінностями кинджали, що належали до вісімнадцятого століття. Я одягнула нітрилові рукавички, увімкнула додаткове світло і покрутила холодну зброю перед собою по черзі. Яка тонка робота. Зазвичай такі полюбляли дарувати на великі свята. Так, це точно колекційні кинджали. Проте, вказати, до якого роду чи династії вони могли б належати, я отак одразу не могла. Прикраси, що знаходилися на руків’ях кинджалів, мали певний символізм в розташуванні. Їх виготовляли на замовлення, це стовідсотково. Але ж, як дивно, я не зустрічала подібної роботи раніше. Здається, натрапила на щось унікальне. Та мої роздуми перервав звук відчинених дверей.

- Василино, як добре, що ти вже тут! – до кабінету влетіла Ліна Олегівна – висока струнка блондинка з чудернацькими окулярами-половинками, – в нас такий серйозний клієнт, навіть уявити страшно! Забажав найкращого спеціаліста, тому я одразу порадила тебе, запевнила, що ти професіоналка своєї справи!

Я вказала на кинджали:

- Це, так розумію, предмет його зацікавленості?

- Ага. – Ліна Олегівна кинула на них схвильований погляд, – якщо коротко, йому потрібен повний аналіз. Повнісінький! Ти ж впораєшся, правда?

Я знову поглянула на ідеально гладке лезо.

- Так. Через три дні може...

- До завтра.

- Що?! – в мене очі на чоло злізли, – як це ти собі уявляєш? Я ж не робот, зрештою!

- Василинко, дорогенька, йому треба якомога швидше надати той аналіз. Я вже пообіцяла, що ти все зробиш. Як я тепер можу відмовити такому серйозному впливовому чоловіку? – Ліна Олегівна дивилася на мене, як на останній проблиск надії. Хоча вона моя начальниця і не мусить вмовляти.

- Гаразд. Я все відкладу і спробую встигнути.

- Оце по-нашому! – Ліна Олегівна посміхнулася і покинула мій кабінет. А я відчуваю, що морока з цим сюрпризом на мене чекає конкретна.

Незчулася, як за вікном почало темніти. Я так сильно занурюся в роботу, що навіть не завжди помічаю, як кабінет вкриває темрява. Люблю, щоб поряд лунала різножанрова музика і палали свічки. Люблю підтанцьовувати та підспівувати. І цілком точно люблю самотність.