Розділ 15 "Поклик зі снів"

Час минав швидко.
Марко вже давно перестав бути тим маленьким хлопчиком, який прокинувся колись у саду Морвени без спогадів про власне життя.
Він виріс.
Став високим, сильним і впевненим у собі.
Усе містечко знало його як хлопця, який лікує сни.
До нього приходили люди з далеких сіл. Матері приводили дітей, які боялися темряви. Батьки просили допомогти синам і донькам, яких переслідували кошмари. І майже завжди Марко знаходив спосіб допомогти.
Та попри все це в його серці залишалася порожнеча.
Він не знав, де його справжній дім.
Не знав, що сталося з батьками.
Не знав, чи шукають вони його досі.
У день, коли Маркові виповнилося шістнадцять років, він прийняв рішення, яке давно носив у собі.
Увечері він сидів за столом разом із Соломією, Катериною та Олексієм.
Світло лампи м'яко освітлювало кімнату.
— Я мушу спробувати ще раз, — тихо сказав Марко.
Катерина одразу зрозуміла, про що він говорить.
Вона сумно опустила очі.
— Ти хочеш шукати батьків.
Марко кивнув.
— Так. Якщо я не піду, то все життя думатиму про те, що міг їх знайти.
У кімнаті запанувала тиша.
Олексій важко зітхнув.
— Ти вже став дорослим хлопцем. Ми не маємо права тебе зупиняти.
Соломія мовчала найдовше.
Вона дивилася у вікно, а потім раптом обійняла Марка.
— Просто повернися.
Наступного ранку він вирушив у дорогу.
Минали дні.
Потім тижні.
Місяці.
Марко переходив через ліси й поля, заходив у великі міста та маленькі села.
Він стукав у чужі двері.
Розмовляв із незнайомими людьми.
Показував старі малюнки, які пам'ятав із дитинства.
Розповідав свою історію.
І всюди ставив одне й те саме запитання:
— Чи не втрачали ви багато років тому маленького хлопчика на ім'я Марко?
Іноді люди співчували йому.
Іноді хитали головами.
Іноді навіть намагалися допомогти.
Але ніхто не впізнавав його.
Ніхто не знав його батьків.
Ніхто не міг підказати правильну дорогу.
Так минув цілий рік.
 

Одного осіннього вечора Марко повернувся до будинку Катерини та Олексія.
Він був змучений.
Схудлий.
Засмаглий від сонця та вітру.
За плечима висів потертий наплічник.
У серці жила втома.
Коли Соломія побачила його на подвір'ї, то кинулася назустріч.
Вона була щаслива, що він повернувся.
Але одразу зрозуміла — пошуки нічого не дали.
Марко спробував усміхнутися.
Та усмішка вийшла сумною.
Того вечора вони довго сиділи під старою грушею.
Так само, як колись у дитинстві.
Над ними мерехтіли зорі.
Тільки тепер вони вже були майже дорослими.
— Я нікого не знайшов, — тихо сказав Марко.
— Мені шкода.
— Мені починає здаватися, що я шукаю привидів.
Соломія похитала головою.
— Ні.
— Чому ти так думаєш?
Дівчина якийсь час мовчала.
Наче вагалася.
Потім підняла очі на Марка.
— Бо весь цей рік мені снився один і той самий сон.
Марко здивовано подивився на неї.
— Один і той самий?
Соломія кивнула.
— Спочатку я не звертала уваги. Думала, що це випадковість. Але сон повторювався знову і знову.
— Що ти бачила?
Дівчина повільно перевела погляд на зоряне небо.
— Чоловіка і жінку.
Марко завмер.
— Вони стояли біля старого будинку. І весь час дивилися вдалину, ніби когось чекали.
Серце хлопця почало битися швидше.
— І що було далі?
— Спочатку нічого. Просто стояли і чекали. Але з кожним місяцем сон змінювався.
— Як?
— Вони почали говорити зі мною.
Марко відчув, як у грудях з'являється дивне хвилювання.
— Що вони казали?
Соломія подивилася йому просто в очі.
— Вони просили допомогти тобі знайти дорогу додому.
Навколо стало зовсім тихо.
Навіть вітер ніби перестав шелестіти листям.
Марко не знав, що відповісти.
Уперше за довгий час у його серці знову прокинулася надія.
А Соломія продовжила:
— Найдивніше не це.
— А що?
— Останніми днями вони почали показувати мені шлях.
Марко повільно підвів голову.
— Який шлях?
Соломія ледь усміхнулася.
— Мені здається, я знаю, де шукати твоїх батьків. І якщо ти мені повіриш, то я покажу дорогу.
Над ними яскраво спалахнула падаюча зоря.
І Маркові здалося, що вперше за багато років вона летіла саме для нього.