Розділ 14 "Дерев’яні оберіги"

Минуло кілька місяців.
Чутка про Марка давно розлетілася не лише їхнім містечком, а й сусідніми селами.
Люди говорили про нього пошепки.
Одні називали диваком.
Інші — чарівником.
Але більшість просто казала:
— Це хлопчик, який лікує сни.
Щоранку біля будинку Катерини й Олексія з'являлися люди.
Хтось приходив пішки.
Хтось приїжджав возом.
І майже всі приводили дітей.
Спочатку Катерина хвилювалася.
Марко ж був ще зовсім юним.
Але хлопчик ніколи не відмовляв.
Він уважно вислуховував кожного.
Потім просив дитину сісти навпроти.
Брав її за руки.
І дивився в очі.
Довго.
Мовчки.
Ніби читав якусь невидиму книгу.
Одного дня до нього привели маленьку дівчинку на ім'я Марійка.
Вона майже не розмовляла.
Лише ховалася за мамину спідницю.
— Щоночі плаче, — схвильовано пояснила жінка. — Каже, що боїться темряви.
Марко присів перед дівчинкою.
— Можна я подивлюся?
Дівчинка несміливо простягнула руки.
І тоді Марко побачив її сон.
Величезний темний ліс.
Густий туман.
І маленьку дівчинку, яка йшла зовсім сама.
Та раптом далеко попереду спалахнуло срібне світло.
Місяць.
Яскравий і добрий.
Марко усміхнувся.
Наступного дня він вирізав із дерева маленький місяць.
А ввечері віддав його Марійці.
— Він світитиме навіть тоді, коли ти його не бачиш.
Дівчинка міцно притиснула подарунок до грудей.
А через тиждень її мама прийшла з пирогом.
— Вона більше не боїться засинати, — зі сльозами сказала жінка.
Історій ставало все більше.
Одному хлопчику після смерті дідуся щовечора снився порожній човен серед туману.
Для нього Марко вирізав маленький ліхтарик.
І невдовзі хлопчик перестав плакати ночами.
Іншій дитині снилося, що всі друзі покинули її.
Для неї Марко зробив дерев'яну пташку.
— Вона завжди знаходить дорогу до своїх, — пояснив він.
Соломія часто сиділа поруч і спостерігала.
Їй подобалося бачити, як змінюються люди.
Як батьки приходять зі страхом.
А йдуть із надією.
Одного вечора вона запитала:
— Марку, а звідки ти знаєш, що саме треба вирізати?
Хлопчик на хвилину замислився.
— Не знаю.
— Як це?
— Коли дивлюся їм в очі, то бачу сон. А потім просто знаю, що має захищати дитину.
Соломія усміхнулася.
— Значить, це справжній дар.
Марко нічого не відповів.
Він часто думав про це.
Про дар.
Про Морвену.
Про світ снів.
Іноді йому здавалося, що всі ці речі пов'язані між собою набагато сильніше, ніж він розуміє.
Тим часом біля їхнього будинку людей ставало дедалі більше.
Одного дня прийшла бабуся із сусіднього села.
Наступного — родина з далекого містечка.
А потім почали приїжджати навіть ті, хто долав багато кілометрів лише заради зустрічі з хлопцем, який умів слухати сни.
Катерина жартувала:
— Скоро нам доведеться будувати ще одну хату для гостей.
Усі сміялися.
Та в кожному жарті була частинка правди.
Бо люди справді вірили Маркові.
І він намагався не підвести їх.
Але серед усіх дітей, які приходили по допомогу, була одна річ, яку Марко ніяк не міг вилікувати.
Свою власну тугу.
Щовечора, коли всі засинали, він виходив надвір.
Сідав під зорями.
І дивився на небо.
Туди, де колись почалася його історія.
Туди, де, можливо, зараз дивилися ті самі зорі його мама й тато.
І щоразу він ставив собі одне й те саме запитання:
— Чи шукаєте ви мене досі?
А зорі мовчали.
Лише мерехтіли над ним так само лагідно, як багато років тому на березі річки.