Розділ 13 "Лев для хлопчика із Зорі"

Тієї ночі Марко довго не міг заснути.
За вікном тихо шумів вітер, а зорі світили так яскраво, ніби хтось розсипав по небу тисячі маленьких ліхтариків.
Соломія вже давно спала.
Катерина й Олексій теж.
Лише Марко лежав і дивився у темряву.
Він думав про своїх батьків.
Де вони зараз?
Чи дивляться на це саме небо?
Чи згадують його?
Від цих думок стало сумно.
І непомітно для себе хлопчик заснув.
Спочатку він побачив зоряне небо.
Безкрає.
Живе.
Наче цілий світ із срібного світла.
Марко стояв босоніж на вузенькій стежині, зробленій із зоряного пилу.
Вона простягалася просто між зірками.
Хлопчик уже бував тут раніше.
Уві сні.
Саме тут сни здавалися справжніми.
Саме тут можна було знайти те, що люди ховали навіть від самих себе.
Марко повільно рушив уперед.
І раптом побачив маленьку зірку, яка світилася трохи тьмяніше за інші.
На ній сидів хлопчик.
Приблизно його віку.
Світловолосий.
Худенький.
Він обійняв коліна руками й дивився кудись униз.
— Привіт, — сказав Марко.
Хлопчик здригнувся.
— Ти хто?
— Не знаю, — усміхнувся Марко. — А ти?
Незнайомець сумно опустив голову.
— Я боягуз.
— Ні.
— Так.
Марко сів поруч.
— Чому ти так думаєш?
Хлопчик довго мовчав.
А потім тихо сказав:
— Бо я слабкий.
Марко насупився.
— Хто тобі це сказав?
— Усі.
— Ну прям і усі!?
Хлопчик уперше підняв очі.
У них було стільки болю, що Маркові стало не по собі.
— Мене штовхають старші хлопці.
Сміються.
Кажуть, що я ні на що не здатний.
Я боюся їм відповісти.
Боюся бути слабким усе життя.
Марко мовчки слухав.
А потім несподівано показав на зоряне небо.
— Бачиш он ту зірку?
— Бачу.
— Вона велика?
— Дуже.
— А ти знаєш, що її світло летіло до нас багато років?
Хлопчик похитав головою.
— Вона здається маленькою лише тому, що далеко. Але від цього меншою не стає.
Незнайомець задумався.
— До чого ти це кажеш?
— До того, що ти теж не став слабким лише тому, що хтось так говорить.
Навколо стало тихо.
Зірки ніби засяяли яскравіше.
І вперше хлопчик усміхнувся.
Зовсім трішки.
Марко прокинувся ще до світанку.
Сон був таким справжнім, що хлопчик одразу побіг до майстерні Олексія.
Там пахло деревом і стружкою.
Він довго ходив між дошками.
Поки не знайшов шматок світлого дуба.
— Лев, — раптом сказав сам собі.
І взявся до роботи.
Увесь день Марко різав, шліфував і полірував дерево.
Соломія кілька разів зазирала до нього.
— Кому цього разу?
— Не знаю.
— Як це?
Марко лише знизав плечима.
— Побачив уві сні хлопчика.
Соломія усміхнулася.
— Тоді він точно існує.
До вечора на столі стояв красивий дерев'яний лев.
Гордий.
Сильний.
І водночас добрий.
Наче справжній захисник.
Через кілька днів у містечку почався ярмарок.
На центральній площі звучала музика.
Діти бігали між рядами.
Продавці голосно рекламували свій товар.
Пахло свіжим хлібом, медом і яблуками.
Соломія крутилася навколо яток із стрічками.
Катерина купувала гостинці.
А Олексій сперечався з пасічником про мед.
Лише Марко ніс із собою дерев'яного лева.
Сам не знаючи навіщо.
Раптом він завмер.
Біля колодязя стояв той самий хлопчик.
Світле волосся.
Трохи сумні очі.
І той самий погляд.
Марко впізнав його одразу.
Серце закалатало.
Він підійшов ближче.
Хлопчик теж здивовано дивився на нього.
Наче десь уже бачив.
Марко мовчки простягнув йому дерев'яного лева.
— Це тобі.
— Мені?
— Так.
Хлопчик розгублено взяв фігурку.
Марко подивився йому просто в очі.
І побачив той самий страх.
Той самий біль.
— Послухай мене, — тихо сказав він. — Ти дуже сильний і мужній. Значно сильніший, ніж думаєш.
Хлопчик завмер.
— Правда?
— Правда.
— І мене більше ніхто не скривдить?
Марко усміхнувся.
— Ніхто.
Поряд стояла мама хлопчика.
Вона недовірливо дивилася на всю цю сцену.
— Дякую, звісно, але навряд чи дерев'яний лев може щось змінити.
Марко лише знизав плечима.
— Можливо.
І пішов.
Наступного ранку у двері будинку Катерини хтось голосно постукав.
На порозі стояла та сама жінка.
А поруч із нею — величезний ящик солодощів.
Катерина навіть розгубилася.
— Що сталося?
Жінка ледве стримувала сльози.
— Мій син...
— Що з ним?
— Він спав.
— Це ж добре.
— Ви не розумієте! Він уперше за декілька років спав спокійно!
Жінка схлипнула й усміхнулася одночасно.
— Він навіть посміхався уві сні.
У цей момент до дверей підійшов Марко.
Жінка одразу обійняла його.
— Дякую тобі.
Марко почервонів.
— За що?
— За те, що повернув моєму хлопчику сон.
Того ж дня про диво дізналося все містечко.
А вже через кілька днів біля будинку Катерини почали з'являтися нові люди.
Мами.
Тата.
Бабусі.
Вони приводили дітей із кошмарами.
І кожен сподівався, що хлопчик, який повернувся зі світу снів, зможе допомогти й їхній дитині.